Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

class="p1">Вибігши до струмка, ми зрозуміли, що насправді не дуже й уявляємо, що нам робити далі. Ми з Сестрою зупинилися за Швидким: хоче бути головним, то нехай, хай він тепер думає.

Матері ніде не було видно. Чоловіки махали палицями на різних берегах. Швидкий відскочив від одного, але його схопив інший. Скориставшись моментом, Сестра кинулася тікати, хлюпочучи по дну струмка, а я наче приріс до місця — стояв і дивився на дорогу.

Там, над нами, стояла якась жінка з довгим білим волоссям, і на її морді пролягли ласкаві зморшки.

— Заспокойся, цуцику, все добре. Ніхто тебе не образить. Усе добре, цуцику, — сказала вона.

Я не побіг, навіть не поворухнувся. Я дозволив, щоб мені на шию накинули петлю і затягли її. Палицею мене вивели на берег, а там чоловік схопив мене за шкірку.

— У нього все добре, все добре, — наспівно промовляла жінка. — Відпустіть його.

— Він утече, — попередив її чоловік.

— Відпустіть.

Я слухав цю розмову й не розумів слів. Я знав лише те, що ця жінка тут головна. Хоча вона була і старша, і менша, ніж ті двоє чоловіків. Один із них неохоче крекнув і зняв мотузку з моєї шиї. Жінка дала мені понюхати свої руки: грубі, шкірясті долоні мали квітковий аромат. Від неї віяло добротою і турботою.

Коли жінка провела пальцями по моєму хутрі, я весь затремтів. Мій хвіст сам почав виляти, а коли вона підняла мене вгору, я потягнувся, щоб її поцілувати, й зрадів її сміху.

Мій настрій змінився, коли один із чоловіків приніс неживе тіло Голодного й показав жінці. Вона спромоглася лише видати печальний звук. Потім чоловік поніс мого покійного брата в машину, де Мати і Швидкий сиділи в залізній клітці, і підніс його тіло до їхніх носів. У сухому й сповненому пилу повітрі від Голодного повіяло запахом смерті, таким сильним, як будь-який спогад.

Ми всі уважно принюхалися до нашого мертвого брата, і я зрозумів: люди хотіли, щоб ми усвідомили, що сталося з Голодним.

Двоє чоловіків і жінка засумували, мовчки стоячи на дорозі, але ж вони не знали, яким хворим був Голодний від самого народження, яким кволим.

Мене посадили в клітку, і Мати з осудом принюхалася до запаху тієї жінки, який прилип до моєї шерсті. Машина смикнулася і знову рушила, а я швидко відволікся на чудові запахи, що потрапляли до мого носа, поки ми їхали. Я сидів у великій машині, тому аж загавкав від радості. Швидкий і Мати здивовано озирнулися на мене. Я нічого не міг із собою вдіяти, цікавішого в моєму житті ще не траплялося — це було навіть краще, ніж майже спіймати жабу.

Швидкий, здається, був глибоко засмучений, і за мить я все зрозумів: поряд уже немає Сестри, його найкращої подруги — ми всі її втратили так само, як і Голодного.

Тож, подумав я, світ значно складніший, ніж очікувалося. Справа не в Мамі, не в тому, що ми, цуценята, ховалися від людей і гралися в трубі. Усе життя змінюють якісь важливіші події — ті, якими керують люди.

Тільки в одному я помилився. Тоді ми про це не знали, але згодом я і Швидкий зустріли нашу Сестру.

Розділ 2

Хай куди нас везли, але в мене було передчуття, що там будуть інші собаки. Клітку, в якій ми сиділи, просто переповнювали запахи інших псів: їхньої сечі, посліду, навіть крові, хутра і слини. Мама сиділа, забившись у куток, виставивши вперед кігті, щоб не ковзати по підлозі. Ми зі Швидким гасали кліткою, опустивши носи, та шукали запахи то одного, то іншого собаки. Брат намагався помітити кутки клітки, але щоразу, коли він опинявся на трьох лапах, машина підскакувала і він падав. Один раз Швидкий гепнувся просто на Маму, за що вона його легко вкусила. Я зневажливо глянув на брата. Ну хіба ти не бачиш — їй же сумно!

Урешті, втомившись винюхувати собак, яких тут уже й близько нема, я притиснувся мордою до ґрат і набрав повні груди повітря. Це мені нагадало той час, коли я встромив писка у вологий смітник — наше головне джерело їжі. У ньому були тисячі незнайомих ароматів, і всі з такою силою пахнули, що я раз за разом чхав.

Швидкий вмостився з другого боку клітки й ліг, не приєднуючись до мене, бо цю забаву ж не він придумав. Він сердито на мене зиркав щоразу, коли я чхав, наче хотів сказати, щоб надалі я просив у нього на це дозвіл. І повсякчас, як цей холодний погляд зустрічався з моїм, я озирався на Маму, яка й надалі, наскільки я розумів, залишалася головною, хоча була тепер дуже налякана.

Коли машина зупинилася, підійшла жінка і звернулася до нас, притискаючи долоні до країв клітки, щоб ми їх лизнули. Мама навіть не поворухнулася, а Швидкий, зачарований так само, як і я, стояв поряд і махав хвостом.

— Які ви славні. Їсти хочете, малі? Голодні?

Нас зупинили біля довгої пласкої будівлі, з-під шин стирчала пустельна трава.

— Гей, Боббі! — крикнув один із чоловіків.

Відповідь на цей вигук була дивовижна. З-за будинку почувся такий гучний і багатоголосий гавкіт, що я навіть не міг уявити, скільки ж там було собак. Швидкий підскочив і сперся передніми лапами на стінку клітки, наче від того він зміг би більше побачити.

Галас продовжувався, а тим часом з-за будинку вийшов ще один чоловік. Він був бурий і обвітрений, злегка накульгував. Інші двоє чоловіків дивно всміхалися, коли дивилися на нього. Побачивши нас, кульгавий зупинився й опустив руки.

— О ні, сеньйоро! Годі вже собак. У нас їх і так забагато, — з його голосу було зрозуміло, що він жалкує і навіть змирився, в ньому не було жодної злості.

Жінка розвернулася й підійшла до нього.

— У нас двоє цуценят і їхня мати. Їм, може, місяців зо три. Ще одне з них утекло, а інше — померло.

— О ні!

— Мати їхня дика, бідолаха. Їй дуже страшно.

— Ну, ви ж знаєте, що вам казали останнього разу. У нас забагато собак, нам так ліцензію не дадуть!

— І нехай.

— Але ж, сеньйоро, у нас місця немає.

— Ну, Боббі, ви ж знаєте, що це неправда. А нам що, так і залишити їх, хай живуть, як дикі? Це ж собаки, Боббі, маленькі цуценята! Бачите?

Жінка