Мішель Уельбек - Покора

збираються залишити Європу та податися на щорічну зимову прощу. Чоловік, пригнічений блаженством, видавав благенькі звуки; французи жалюгідно скрикували («Ох ти ж чорт!», «Чорт, я кінчаю!» – від представників народу-царевбивці можна було почути лиш це), американці висловлювалися смачніше («Oh my God!», «Oh Jesus-Christ!»), – ніби боялися не похвалити хоч якийсь із Божих дарів (скажімо, статевий акт чи смажене курча); хай там що, в мене стояв, як і в них, хоч я сидів перед екраном свого 27-дюймового iMac; а отже, життя минало нормально.

Після призначення на посаду професора новий розклад дозволив мені виконувати всі свої обов’язки в один день – середу. Єдиний робочий день (з восьмої до десятої ранку) починався з лекції про літературу ХІХ століття для студентів другого курсу; Стів у сусідній аудиторії читав аналогічну лекцію першокурсникам. З одинадцятої до першої я вів курс про декадентів і символістів для магістрів другого року навчання, а з другої до пів на сьому мав семінарські заняття або ж відповідав на запитання аспірантів.

Мені подобалося на початку восьмої спускатись у метро, уявляти, буцімто я належу до «Франції ранніх пташок», себто до Франції робітників та ремісників, – проте, напевно, мій випадок був унікальним, адже о восьмій я читав лекцію перед майже порожньою аудиторією, якщо не рахувати незмінного гурту китаянок, що слухали мене з крижаною серйозністю і спілкувалися лише між собою й ні з ким іншим. З’явившись в аудиторії, вони вмикали смартфони, щоб записати лекцію повністю, – однак це не заважало їм робити нотатки у великих (21 × 29,7 см) зошитах на спіралях. Китаянки ніколи не перебивали мене, не ставили запитань – і дві години минали швидко, здавалося, що лекція й не розпочиналась. Виходячи з аудиторії, я стикався зі Стівом, у якого зі слухачами була та ж проблема, хіба що замість китаянок сиділи дівчата з Магрибу у паранджах – так само серйозні і незворушні. Майже щоразу Стів пропонував «хильнути» – переважно чаю з м’ятою у Великій Паризькій мечеті, розташованій за кілька кварталів від факультету. Я терпіти не міг м’ятного чаю, мені не подобалася мечеть, Стів також був мені не до вподоби – проте я йшов з ним. Гадаю, він був мені вдячний за це, адже більшість колег зневажали його, тож було дивно, як Стів отримав посаду старшого викладача, якщо не мав жодної публікації – ні у поважному журналі, ні в другорядному – і написав лише малозрозумілу дисертацію про Артюра Рембо, тобто на надзвичайно «порожню» тему (як пояснила інша моя колега – Марі-Франсуаз Таннер, визнана знавкиня творчості Бальзака, – про Рембо складено тисячі дисертацій в усіх університетах Франції, франкомовних країн і навіть далі; певно, Рембо – найбільш безпредметна тема з усіх можливих, хіба що за винятком Флобера; тож достатньо знайти дві-три старі дисертації, захищені у провінційних вишах, трохи змінити текст – і технічно ніхто нічого не доведе; більше того – ні в кого немає жодного бажання порпатись у тисячах сторінок, що їх студенти, позбавлені особистості, невтомно шкрябали). Єдине, чим Стів заслужив на таку поважну посаду (знову ж таки, на переконання Марі-Франсуаз), – це те, що він вправно скуб кицьку матусі Делуз. Що ж, це могло б бути правдою, хоч і дивувало. Квадратні плечі, наїжачене сиве волосся і славетний курс «гендерних студій» – на моє залізне переконання, президентка Університету «Париж-ІІІ – Сорбонна» Шанталь Делуз була стовідсотковою лесбійкою. Однак я міг помилитися – хтозна, може, вона затамувала на чоловіків злобу, тож любила уявляти себе в домінувальній ролі та її збуджувало, коли красунчик Стів (із його пещеним і таким беззахисним обличчям та м’яким в’юнким волоссям) ставав на коліна між її могутніми стегнами. Правда це була чи ні – але того ранку у внутрішньому дворику чайного салону Великої Паризької мечеті не думати про це я не міг, спостерігаючи за тим, як Стів посмоктує огидний кальян із ароматом яблук.

Як і завжди, він розповідав про призначення та кар’єрне зростання в освітній системі – певно, чогось іншого я від нього ніколи не чув. Найбільше того ранку його хвилювало призначення на посаду старшого викладача двадцятип’ятирічного хлопця, який написав роботу про Леона Блуа і (на думку Стіва) був «пов’язаний з рухом захисників ідентичності». Щоб виграти трохи часу, я запалив цигарку й замислився – а яким боком це, власне, обходить Стіва? Раптом мені спало на думку, що в ньому прокинувся лівак, але я швидко оговтався: лівак у Стіві спав вічним сном, і не могло бути нічого важливішого за зміну політичного вектору керівництва університетів, що змусило б його прокинутись. Це знак, певна річ, вів далі Стив, адже щойно професорську посаду обійняв Амар Рецкі, відомий своїми роботами про письменників-антисемітів початку ХХ століття. До того ж, зауважив мій колега, щойно на загальних зборах професорів було ухвалено рішення про бойкот ізраїльських вчених. Ініціатива належала кільком британським університетам.

Скориставшись з того, що Стів зосередився на кальяні, який погано пропускав дим, я краєм ока зиркнув на годинник; було пів на одинадцяту, і я навряд чи міг послатися на наступну лекцію, аби втекти, – аж тут мені спало на думку завести мову про менш ризиковані речі: кілька тижнів тому знову згадали про проект, який з’явився чотири-п’ять років тому і стосувався заснування точної копії Сорбонни у Дубаї (чи у Бахрейні? а може, в Катарі? чесно кажучи, ці міста я плутав). Над тим самим міркували і в Оксфорді – певно, поважний вік наших університетів спокусив одну з нафтових монархій. Зважаючи на таку перспективу, безперечно, блискучих фінансових переваг для досить молодого викладача, чи не вирішив він, часом, скористатися моментом, приставши до лав антисемітів? І чи не варто мені – на його думку – вдатися до такої ж стратегії?

Я кинув на Стіва відверто інквізиторський погляд – блискучим розумом хлопчина не вирізнявся, тож його було легко вивести з рівноваги; звісно, мій погляд подіяв миттєво.

– Оскільки ти досліджував твори Блуа, – пробурмотів він, – то, певно, добре знаєшся на ідентичності антисемітів…

Я втомлено зітхнув: Блуа не дотримувався антисемітських поглядів, а я ніколи не досліджував його творів. Звісна річ, мені – в рамках копирсання у творчості Гюїсманса – доводилося згадувати Блуа та порівнювати особливості художньої мови двох письменників у моїй єдиній опублікованій роботі «Запаморочення від неологізмів», яка, напевно, була вершиною моїх досягнень на цьому світі (принаймні, робота отримала схвальні відгуки у виданнях «Поетика» і «Романтизм») і яка, ймовірно, і спричинилася до мого підвищення до професора. А й справді, більшість «дивних» слів у текстах Гюїсманса були не неологізмами, а, радше, рідкісними словами, запозиченими з арго різних ремісничих цехів та з регіональних говірок. Гюїсманс – у цьому полягала моя головна думка – до кінця стояв на