Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

— Вип’ємо? — запропонував я, і вона кивнула.

Руки виказували її. Тонкі, вкриті жилами і сильні. Вони робили багато у своїй… вічності.

— Мене звати Сáмса.

Ці людські руки бачили пилюку і кров, терпіли садна та рани. Я міг поклястись у цьому.

— От і познайомились, — сказав я, допиваючи свій ром.

— Як ти сказав зветься це місце?

— Тур’я.

— А що це?

Я зітхнув. Як можна пояснити те, що не має пояснення?

— Це місце із якого все і в якого — все, — раптом пролунав голос бармена, котрий непомітно опинився поруч із нами.

Він виглядав молодо, зі смішними вусиками. Зрештою, вуса завжди мені видавались смішними. Імені його я не знав.

— Справжнє задзеркалля, — докинув той і кивнув на наші порожні склянки. — Будете ще?

— Ні, дякую, — хитнув я головою і підвівся.

Все одно у Тур’ї ніколи не сп’янієш…

— Зачекай! Ти куди? — схопилась Самса.

Я знову зустрівся поглядом із її сірими очима. Поганий знак. Чим закінчуються такі зустрічі із жінками?

— Мені час іти…

— Візьми мене із собою.

— Ні.

— Чому?

Я обернувся до дверей. Потрібно було негайно вшиватись і робити це без зайвих пояснень.

— Буревій, візьми її з собою.

Немов постріл у спину, прозвучала репліка бармена. Я обернувся і поглянув на цього вусатого мешканця потойбіччя. Важко було здогадатися, що у нього на гадці. Інколи я навіть думав, що це диявол власною персоною. Якщо він, звісно, існує взагалі.

— Куди я повинен її взяти?

— На свою дорогу, — усміхнувся той. — Туди, де досі ти був лише сам.

Я перевів погляд на Самсу. Вона чекала моєї відповіді. У цю мить мені здалось, що її рука тремтить. Вона боялась. Боялась, що я залишу її тут самою посеред невідомого. І раптом я зрозумів, що весь цей її хоробрий тон знайомства був лише прикриттям.

Від Буревія