Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

— Напевно, тому, що в цьому світі занадто багато обмежень і моралі. А акторство дозволяє втілювати ідеї, які в реальному житті здаються неприйнятними. І зрозуміти — потрібно це мені чи ні.

— Не зовсім тебе зрозуміла, ну та гаразд. Який фільм ти мені порадиш? — лукаво запитала я.

— Навіть не знаю, — розгублено відповів він. — Це залежить від того, які фільми ти зазвичай дивишся.

— Дивлюсь різне. Головне, щоб було не нудно й не банально. А зараз? Що можна глянути на ніч? До речі, я ж тобі казала — жодного фільму з тобою ще не бачила.

Том замислився.

— Уже пізно, тому щось легке. Як тобі ідея подивитися фільми Marvel?

— Не дивилася.

— Тоді, можливо, варто почати саме з них.

— Добре. А чому саме з них?

— Вони веселі, про Супергероїв. Є там класний персонаж — Локі.

— Локі? Той самий, зі скандинавських міфів?

— Щось типу того. Там усього потроху — і міфологія, і комікси, такий собі героїчний мікс.

— Домовились. Обіцяю подивитися. Знайомство з тобою зобов’язує.

— Тепер моя черга ставити питання.

— Давай.

— Ти ж не італійка?

— Ні, я українка. А тут працюю вже сім років.

— Напевно, не заміжня, інакше не запросила б мене до себе додому?

— Яке влучне спостереження, — єхидно мовила я. — Я заручена, як це зараз модно казати.

— Навіть так?

— Навіть так, — передражнила я його тоном.

— Він — твоя друга половинка… чи?.. — запитав Том і замовк, вичікуючи відповідь.

— Я не вірю в цю нісенітницю про "половинки". Нам добре разом, ми підходимо одне одному — і цього достатньо.

— Уже пізно… Мабуть, я змушений попрощатися, — несподівано сказав він, підводячись. І справді — годинник показував близько десятої. Як швидко промайнув час!

Я викликала йому таксі. Ми ще трохи поговорили ні про що, жартували, мовчали — поки машина не приїхала.

— Прощавай, Томе, — сказала я, протягуючи йому руку.

— Одразу видно, що ти не італійка, — усміхнувся він. — За традицією ти мала б поцілувати мене в щоку.

Я здивовано підняла брову. То чи то вино надало мені сміливості, чи якась інша сила — але раптом я стала навшпиньки й поцілувала його в губи.

— Прощавай, — повторила я, швидко відступивши на крок.

— До скорої зустрічі, — відповів він, подарувавши мені найзвабливішу усмішку у світі.