Шепіт Оповідачки - Серед вересових полів , Шепіт Оповідачки

Рівен розплющив очі і на мить замер. Туман зник, залишивши по собі лише вологу прохолоду, яка тремтіла навкруги, ніби це його спогади розчинялися в повітрі.

Полуденне сонце пробивалося крізь важкі хмари, розсипаючи світло на простори, де верес і трава хвилями хиталися під легким вітерцем. Все виглядало таким знайомим і водночас чужим — мовби цей момент був з іншого виміру, далекого від усього знайомого. Тільки мандрівник і ця земля, що обіймала м’яко, без жодних запитань та докорів.

Рівен піднявся, злегка затримавшись на мить, ще не розуміючи, чи це реальність. Однак все навколо було дійсно справжнім — запах вересу, волога від землі, навіть самі трави, які обвивали його, немов живі, все було відчутним і настільки близьким, що не могло бути сном. Чоловік струсив одяг, повертаючи погляд до того місця, де щойно лежав, де трава, здавалося, оберігала його від холодної землі, розстелили навколо килим із вересу.

Рівен повільно провів рукою по цьому килиму, відчуваючи, як кожен рух приносить нову порцію задоволення, коли шершаві стебла вересу торкаються шкіри. Він промовив вголос, ніби намагаючись переконати себе: «Це моє…»

Пальці гладили землю, ковзаючи по вологій поверхні, наче хотіли увібрати її в себе. Рівен занурював руки глибше, відчуваючи, як грунт просочується між пальцями, ніби живе створіння.

«Моє..»

Путник вдихав глибше аромат повітря, який містив у собі різнобарв'я дикої землі. Відчувши раптом ніжний дотик, Рівен завмер. Щось ледь помітне торкнулося його скроні — поцілунок, майже невагомий, прохолодний, але водночас збуджуючий. Цей поцілунок був не фізичним контактом з людською істотою, а дотиком самої природи, злиттям з нею, яке говорило більше, ніж всі існуючі слова. Рівен не міг зрозуміти, чи це був поцілунок вітру, чи чиясь примарна присутність. І хоча вересова діва зникла, Рівен відчував — вона була частиною цієї землі, цього безмежного простору.

Трава обвивала ноги з усіх боків, покриваючи землю м’яким, ніжним шовком, наче символ вічного, непорушного зв'язку. Рівен стояв серед вересу, який колихався в такт його вдихам. У кожному подиху вітру мандрівник знаходив те, що давно шукав — свободу, яку не міг знайти в жодній іншій частині світу. Не було більше порожнечі в серці, не було запитань. Це місце не вимагало від нього змін — воно приймало його таким, яким він є, з усіма сумнівами, бажаннями та пристрастями.

Тут, серед безмежних просторів, він не був ні загубленим, ні чужим. Земля, трави та вітер були його частиною. І втомлена душа путника нарешті відчула, що це її місце. Всі ці роки, що Рівен блукав по світу, шукаючи відповідей, привели його до цього моменту — до єдності з природою, до розуміння, що він був частиною чогось більшого, ніж просто людське існування. І тепер, усвідомлюючи це, мандрівник нарешті відчув спокій. Він знайшов себе не в подорожах, а в цих землях, в їхній дикий і вільний природі, що переповнювала душу до країв.
 

Кінець