Коля Козак - Карта осінніх пригод, Коля Козак

**Глава 4: Перші кроки**

Ранок був теплим і сонячним. Мирон і Соломія прокинулися рано, щоб батьки не помітили їхніх зборів. Вони швидко познімали рюкзаки з-під ліжка, перевірили, чи все на місці, і тихенько вийшли з дому.

— Ти впевнена, що ніхто нас не бачив? — прошепотів Мирон, коли вони вийшли на вулицю.

— Так, — відповіла Соломія, озираючись. — Батьки ще сплять. Давай швидше, поки ніхто не побачив.

Вони йшли тихими вуличками, уникаючи головних доріг. Сонце тільки починало підніматися, і повітря було наповнене свіжістю ранку. Птахи співали в кущах, а десь у далечині чувся гавкіт собаки. Але Мирон і Соломія не звертали на це уваги. Вони були зосереджені на своїй меті.

— Отже, за мапою нам потрібно йти в ліс, — сказав Мирон, розгортаючи старий листок. — Він починається за кілька кілометрів від села.

— А як довго нам йти? — запитала Соломія, підглядаючи через плече.

— Ну, якщо йти швидко, то ми можемо дійти до лісу за годину, — відповів Мирон. — Але потім ще треба буде знайти те місце, де позначений хрестик.

Вони йшли мовчки, насолоджуючись красою ранку. Дорога була знайомою, але сьогодні вона здавалася іншою — наче кожен камінь, кожне дерево мало своє таємне значення. Мирон час від времени поглядав на мапу, щоб переконатися, що вони йдуть правильно.

— Дивись, ось і ліс, — сказала Соломія, коли вони наблизилися до краю села. Перед ними розкинувся густий ліс, який здавався безмежним. Дерева стояли високі і могутні, а їхні гілки утворювали тінистий навіс.

— Ну що, починається наша пригода, — сказав Мирон, зітхнувши. — Ти готова?

— Так, — відповіла Соломія, але в її голосі була легка нотка тривоги. — Але давай будемо обережні. Хто знає, що нас чекає в лісі.

Вони зайшли в ліс, і відразу ж відчули, як змінилася атмосфера. Повітря стало прохолоднішим, а світло сонця ледве пробивалося крізь густі крони дерев. Під ногами хрустіли гілки, а десь у далечині чувся стукіт дятла.

— Дивись, ось стежка, — сказав Мирон, показуючи на вузьку доріжку, яка вела вглиб лісу. — Може, вона нас кудись приведе.

Вони пішли стежкою, час від часу зупиняючись, щоб перевірити мапу. Ліс був сповнений звуків: шелест листя, спів птахів, далекий шум вітру. Але нічого незвичайного вони не помічали.

— Ти думаєш, ми на правильному шляху? — запитала Соломія, коли вони зупинилися на перепочинок.

— Так, — відповів Мирон. — За мапою ми повинні йти на північ. А ось і компас підтверджує.

Він показав на компас, який тримав у руці. Стрілка вказувала на північ, і вони продовжили свій шлях.

— А що, якщо ми знайдемо скарб? — раптом запитала Соломія, коли вони йшли далі. — Що ми будемо з ним робити?

— Ну, спочатку треба його знайти, — посміхнувся Мирон. — А потім... Може, поділимо його навпіл? Або віддамо в музей, якщо це щось дуже цінне.

Соломія засміялася.

— Ти думаєш, це може бути щось справді велике?

— Хто знає, — сказав Мирон. — Але я впевнений, що це буде щось, що ми ніколи не забудемо.

Вони йшли далі, занурюючись у ліс все глибше. Стежка час від часу розгалужувалася, але вони завжди вибирали той шлях, який, на їхню думку, вів до хрестика на мапі. З кожним кроком вони відчували, що їхня пригода стає все реальнішою.

— Ти чуєш? — раптом зупинилася Соломія.

Мирон прислухався. Десь у далечині чувся шум води.

— Це, мабуть, річка, — сказав він. — За мапою ми повинні її перетнути.

— То йдемо, — сказала Соломія, і вони рушили далі, назустріч новим відкриттям.