Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Частина третя : Перша кров

Леонардо Мартеллі стояв біля вікна свого кабінету й дивився на вулицю. Ніч була тиха, але він знав – це лише ілюзія. Після смерті батька місто вже не належало йому. Його бізнес, його люди – все було під загрозою.

Він стискав у руках склянку віскі, коли двері відчинилися. Увійшов Карло.

— Бос, у нас проблеми.

Лео повільно повернувся.

— Що тепер?

— Марко… Він атакував склад Россі. П’ятеро мертвих.

Лео закрив очі, змушуючи себе не розбити склянку об стіну.

— Без мого наказу?

Карло кивнув.

— Без твого.

Лео поставив віскі на стіл.

— Значить, війна почалася.

Підвал клубу "Luna Nera" був темним і вологим. Марко стояв біля столу, спокійно закручуючи запальничку між пальцями.

— Ти робиш те, що не повинен робити, брате.

Марко підняв погляд.

— А що повинен? Сидіти і чекати, поки вони знищать нас?

Лео повільно підійшов ближче.

— Ми могли б вирішити це інакше.

Марко засміявся.

— Інакше? Ні, Лео. Вони не залишили нам вибору. Якщо ти цього не розумієш – ти не Мартеллі.

Лео подивився на нього довгим, холодним поглядом.

— Будь обережний, Марко. Війна змінює людей. Не стань тим, кого сам ненавидиш.

Марко відвернувся.

— Ця війна вже почалася. Питання лише в тому, чи ти готовий її виграти.

Відповідь не забарилася.

Через два дні в місті прогриміла серія нападів. Ресторан Мартеллі спалахнув у вогні, на складі розстріляли охорону, казино закидали коктейлями Молотова.

Серед убитих був Антоніо Сальві – друг сім’ї, якого Лео знав ще з дитинства.

Коли Лео прибув на місце, він побачив його обгоріле тіло в чорному «Мерседесі». Вітер розносив попіл по вулиці, а поліція вже починала своє розслідування.

Карло стояв поруч.

— Що будемо робити, бос?

Лео довго мовчав.

Потім сказав тихо:

— Кров за кров.

Вітторіо Мартеллі зустрів Лео у своєму маєтку. В келиху грало вино, очі світилися хитрим вогнем.

— Я знав, що ти прийдеш.

Лео кинув на стіл газету з заголовком "Криваві розбірки в місті".

— Мені потрібні люди. І зброя.

Вітторіо всміхнувся.

— А що я отримаю натомість?

Лео знав відповідь.

— Частку.

Вітторіо кивнув.

— Правильне рішення. Це війна, Лео. Вона вимагає жертв.

Лео стиснув кулаки.

— Якщо я залишуся живий – отримаєш своє.

Вітторіо підняв келих.

— На твоє виживання.

Опівночі, коли місто спало, Лео зібрав людей.

— Ми не можемо чекати. Россі думають, що ми слабкі. Покажемо їм правду.

Темна алея біля складу Россі пахла бензином.

— По місцях. Чекати сигналу.

Лео затримав погляд на будівлі.

— Марко, тепер це твій бій. Ти почав – ти й закінчиш.

Марко кивнув.

За хвилину прогримів вибух.

І місто більше не було тихим.

Серце Леонардо билося, ніби кожен удар — це вибух, що розриває не лише тканини тіла, але й кожну молекулу його самовладання. Марко знову опинився в центрі бурхливої бурі. Після вибуху на складі Россі, місто прокинулося. Вулиці заповнились чутками, поліція з’явилася в кожному районі, але Лео знав — це лише частина гри.

На світанку того ж дня він зібрав команду в забутому гаражі на околиці міста. Серед присутніх були ті, кого він довго не міг переконати і хто був готовий не просто до війни, а до кровавого очищення.

— Це ще не кінець, — промовив Лео, дивлячись на їхні обличчя, що випромінювали рішучість. — Россі відчують, що війна тільки почалася. Нам потрібні серйозні кроки.

Марко стояв у кутку, в темному пальті, що майже зливалося з тінями.

— Вони відповіли на твій вибух. Тепер час відповідати за їхні вчинки. Тільки не треба недооцінювати їх.

Лео кинув погляд на нього, холодний і насторожений.

— Ти не був на складі, Марко. Ти не бачив, що зробили з людьми.

Марко мовчав.

Вітторіо зустрівся з Лео вночі. Їхні розмови стали рідше, і кожен раз ці зустрічі ставали все більш напруженими.

— Я вже почав діяти. Ти зможеш зробити більше? — запитав Вітторіо, не відриваючи погляду від вогню в каміні.

Лео помітив, як він уважно стежить за кожним його словом, як за якимось вигадливим ходом шахової гри.

— Ми заберемо їх бізнес, — відповів Лео, навіть не збираючись пояснювати більше. — По черзі, щоб не залишити слідів.

Вітторіо посміхнувся.

— Зрозуміло. Але не забувай, у цій грі немає переможців, лише живі й мертві.

Пройшов ще тиждень. Операція почалася — точні удари по стратегічних об'єктах Россі. Всі їхні казино, склади, навіть маленькі бари в місті стали мішенями. Поступово їхня імперія почала руйнуватися. Але Лео відчував, що це лише перша частина.

Одного вечора він отримав новину, що Россі збираються зустрітися. Вони вирішили провести переговори, але Лео розумів — це лише пастка, щоб спіймати його.

— Не думаю, що це буде мир, — сказав він Карло. — Але я маю намір зустрітися.

Вони поїхали в стару промислову зону, де для цієї зустрічі був підготовлений величезний склад. Зустріч із Россі була не просто розмовою. Вони хотіли або знищити його, або взяти під контроль.

Склад був наповнений важкими кроками, скреготом металу та запахом бензину. У центрі стояв великий стіл, а навколо нього сиділи люди з обох сторін — не тільки гангстери, але й чиновники, які давно стали частиною цієї війни.

Лео поставив свої умови прямо на початку.

— Ми закінчимо це швидко. Ви залишаєте місто. Всі ви. Тільки так. Інакше — більше крові.

Марко був біля його боку, готовий до будь-якого розвитку подій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍