Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

долину: поле, за ним село, річка та чорні піраміди териконів. Краса! Якби не війна, можна було б і скупатися. Набридло їхати, хотілося розім’ятися, усе ж таки вісім годин у дорозі. Я побачив замаскований десантний міномет – «Нону», навколо якого були вириті бліндажі та ходили солдати у блакитних беретах аеромобільних військ. Далі дорога пішла вниз. Ліворуч у канаві застряг водовоз, трохи перекривши дорогу. Спітнілі солдати метушилися біля нього, наче мурахи, намагаючись виштовхнути вантажівку з ями. Праворуч були зібрані докупи екскаватори і трактори. Ми проїхали ще нижче й зупинилися біля двох вантажівок – «КАМАЗа» та «УРАЛа». Солдати в тільниках розвантажували ящики та заносили їх у штольню.

– Слава Україні! – Бандерас, висунувшись із віконця, привітався із товстим прапорщиком, одягнутим у камуфляж американського зразка. Прапорщик робив нотатки у блокнот, підраховуючи боєприпаси.

– Героям слава! – щиро, дружньо та бадьоро відповіли солдати.

– Ви хто? – підскочив до нашої «таблетки» товстий прапорщик.– І що привезли?

– Капітан Саєнко, інженерно-саперні війська,– відрекомендувався Бандерас.

– Завскладом прапорщик Коваленко,– відповів по формі військовий, потім нахилився, намагаючись зазирнути в глиб машини, де сиділи ми з Мореманом.– Отже сапери…

– Як проїхати до штабу? – поцікавився Бандерас.

Коваленко втомлено глянув на Бандераса.

– Їдьте далі. На плацу запитаєте,– відповів прапорщик і витер хустинкою рясний піт із чола, наче не солдати, а він сам розвантажував ящики.

Не сподобався мені цей прапорщик. І погляд у нього неприємний, як у щура. Треба буде тримати його в полі зору.

– Дякую,– відповів командир і Індіанець спрямував машину у вказаному напрямку. Ми проїхали на інший бік кар’єру, і зупинилися на широкому плацу. Поруч було чути гук, шум, гамір, свист.

– Там щось відбувається,– промовив Індіанець, зупинивши машину.

Я вдивився у натовп, що складався із солдатів різних родів військ, які скупчилися утворивши щільне коло. Над плацом на БТРах та вапнякових виступах кар’єру теж зібралися бійці. Усередині кола відбувалась якась метушня, але що саме – неможливо було розгледіти.

– Ходімо глянемо! – азартно запропонував Мореман.

Ми зібралися були вийти з машини, аж раптом пролунала команда Бандераса.

– Залишайтеся тут, біля машини! Поводитися природно, невимушено, не привертати уваги! Індіанець за старшого! Я до штабу.

– Плюс, командире,– чітко відповів Індіанець.

– А у вас що – язики повідсихали?! – суворо звернувся Бандерас до нас із Мореманом.

– Плюс, плюс! – відповіли ми один за одним, і Бандерас удовольнившись, швидко вийшов із машини та попрямував у бік натовпу.

– Теж мені Антоніо Бандерас,– невдоволено пробуркотів Мореман, якого позбавили розваги.

– Угамуйся! Адже він – командир! – заперечив я.

В армії завжди так: пункт перший – командир завжди правий! А коли він не правий, то дивись пункт перший.

Бандерас, Купол, Чорний і Батя

– Давай, Куполе! Бий! Так його! Не здавайся, Чорний! – збуджено й голосно вигукували підбадьорливі слова солдати в одязі внутрішніх військ і десанту. Судячи з гармидеру та лайки, неважко було здогадатися, що там, усередині кола, хтось б’ється. Бандерас намагався хоч щось розгледіти, але через невеликий зріст, усі його спроби залишилися марними – солдати стояли дуже щільно. Раптом із БТРа до Бандераса простягнулася чиясь рука.

– Давай-но сюди, братику! Звідси краще видно,– запропонував велетень-бородань у десантному береті з типовим татуюванням «ВДВ» на плечі.

– Дякую! – промовив Бандерас у відповідь і, вхопившись за руку велетня, виліз на броню.

Із БТРа все було видно, мов на центральній трибуні стадіону. Всередині кола завзято билися двоє кремезних вояків – високий м’язистий блондин у смугастому тільнику та присадкуватий кремезний здоровань у чорній формі майора внутрішніх військ. Бійці зосереджено завдавали удари один одному, ухиляючись та активно пересуваючись, а відтак збивали рясну куряву. Обличчя в обох уже кривавили.

– Що відбувається? – поцікавився Бандерас у велетня.

– Наші з беркутами знову зчепилися,– відповів бородань, не відводячи очей від бійки.– Біда з цим перемир’ям…

– Ваші? – перепитав Бандерас.

– Ну, так – ВДВ! – дещо здивовано промовив боєць-велетень, та щосили вигукнув.– Давай, Куполе! Покажи йому, командире!

Отже у таборі вочевидь проблеми з дисципліною, виснував подумки Бандерас. Раптом почулося ревіння мотора і він помітив закамуфльований позашляховик, що швидко в’їхав на плац, ледь не покалічивши солдатів. Із авто вискочив вусатий полковник, із багряним від люті лицем. Розштовхуючи солдатів, полковник увірвався в коло.

– Припиніть негайно! – несамовито гаркнув підлеглим.

Десантник і вевешник захекані, розійшлися в різні боки, але й далі з ненавистю дивилися один на одного.

– Що тут відбувається, трясця вам у печінки?! – вилаявся полковник.

– Обмінюємося навичками рукопашного бою, пане комбате,– відновлюючи дихання, якомога спокійніше відповів блондин.

– Я вам, бляха, обміняюсь! – проказав полковник крізь зуби.– Усім розійтися по позиціях! Куполе і Чорний, опорядіться! Чекаю на вас у штабі!

Полковник розвернувся і швидко пішов геть. Розчаровані солдати також почали розходитися. Заводії-командири заходи5лися обтрушувати запорошену форму. Бандерасу залишилося тільки з’ясувати причину конфлікту. Для цього треба було потрапити до комбата, який мав бути попереджений про приїзд їхньої групи.

– Ще раз дякую, солдате! – простягнув руку бороданю і відрекомендувався: – Капітан Саєнко!

– А мене Бородою звуть,– міцно потиснувши Антонові руку, промовив десантник.– Раптом щось механічне треба полагодити, звертайтеся,– додав він із щирою посмішкою.

– Неодмінно,– запевнив Бандерас десантника і швидко зістрибнув із бронемашини. Він побачив, що Купол і Чорний уже рушили слідом за комбатом до штабного намету, і намагався не випустити їх із поля зору.

Штабний намет був розташований у самому центрі табору. Бандерас ішов слідом за офіцерами, але навмисно не наздоганяв. По-перше, комбату зараз вочевидь було не до приїзду саперів. По-друге, цікаво було поспостерігати за тим, як завершиться конфлікт між учасниками бійки.

– Іди погуляй! – суворо кинув комбат вартовому, що стояв біля входу до намету.

Офіцерам буде непереливки, а комбат не хоче, щоб вартовий це чув і потім ляпав язиком по всьому табору.

– Пощастило,– подумав Бандерас, коли вартовий пішов геть.

Офіцери слідом за полковником зникли у наметі. Бандерас прискорив ходу, щоб не пропустити нічого важливого. Біля штабу не було нікого. Мабуть, бійці розуміли, що можна потрапити під гарячу руку полковника, й оминали це місце десятою дорогою. Наблизившись до входу, капітан зупинився і прислухався.

– Його волоцюги вкрали мій бойовий ніж! – почув він сиплий голос майора внутрішніх військ.

Помилитися щодо цього було складно, бо це був єдиний голос, якого Бандерас не чув під час бійки. Бас полковника та самовпевнений баритон командира десантників він добре запам’ятав.

– Сам ти волоцюга! Мої хлопці кров проливають за Україну, а