Анна Потій - Засніжені квіти, Анна Потій

4. Доленосна зустріч

Одного дня мені було особливо сумно, і я вийшла надвір поговорити зі своїми квітами. Я стояла посеред свого саду, де пронизливий вітер грався моїми крижаними скульптурами, злегка їх погойдуючи. Стебла моїх троянд були немов виточені зі скла, а бутони — немов створені з дорогоцінного каміння. Я провела пальцем по одній з троянд, обережно, щоб не зламати цей крихкий витвір природи й моєї магії.

— Ви єдині, хто завжди слухає, — прошепотіла я, і мій голос злився з завиванням хуртовини. — Ви теж відчуваєте цей холод у собі? Чи знаєте, як це — бути самотньою серед вічної зими?

Троянди, звісно, не відповіли. Але я завжди уявляла, що вони розуміють мене. Їхня мовчазна краса була для мене розрадою. 

Я зітхнула, випустивши пару з рота, що відразу замерзла у повітрі й обсипалася на землю білосніжними кристалами. 

— Я так мрію про те, щоб хтось прийшов до мене. Той, хто не боявся б холоду, хто не відвернувся від мене, дізнавшись, хто я така. Як би це було… відчути тепло? Вірити, що мене хтось може покохати? Але, — я опустила очі, дивлячись, як мої пальці залишають на троянді легкий шар інею, — чи це можливо для такої, як я? За стільки років я вже втратила віру, що це можливо.

Навколо все сильніше здіймалася буря, підживлюючись від мого смутку. Сніг кружляв навколо мене, ніби шаленів від моїх думок. Але я стояла нерухомо, відчуваючи, як вітер рве моє волосся, а мороз цілує шкіру. Мене це не лякало. Це була моя стихія, моя суть. Мені подобалися ці холодні дотики.   

Я схилилася над однією з троянд, її крижаний бутон аж виблискував. 

— Любі квіточки, ви мої вічні супутники. Але якби тільки… якби хоч раз відчути, що мене кохають. Не через страх. Не через магію. Просто… через мене. Так, як любили мене батьки, та тільки, щоб це був чоловік.

Вітер завив голосніше, ніби співчував мені або ж хотів заглушити мій голос. Але троянди залишалися мовчазними, холодними, і я знову залишилася наодинці зі своїм садом, зі своїми мріями і тінню того, чого мені, можливо, ніколи не судилося мати.

Я вже збиралася повернутися в дім, щоб моя хуртовина не полетіла вниз, до селища, яке там було, як раптом в моє снігове царство ввірвалися сторонні звуки. Здається, я почула людський голос. Чи ні?

Я підійшла до низенького паркану, що символічно огороджував мою територію, і з цікавістю вдивилася вдалину. Невже хтось забрався на мою гору? Божевільний чи сміливець? А може хтось просто заблукав?

Від хвилювання, що зараз переді мною може з’явитися людина, я підняла ще більшу хуртовину, хоч і розуміла, що роблю тільки гірше. Та я нічого не могла вдіяти зі своєю магією.

— Тихіше, Ейрін, тихіше, — я намагалася себе заспокоїти, але нічого не виходило.

І ось з лісу, пригинаючись від снігу, вийшов чоловік. Я ледве не скрикнула від здивування! Дійсно, на моїй горі з’явилась людина! Піднявши голову, він побачив мене і теж здивувався, але йти не припинив. І йшов він просто до мене! І чим ближче чоловік підходив до мене, тим більше було зрозуміло, що він ще дуже молодий. Мабуть, одного зі мною віку. Тобто, він був таким, як я, коли перестала старіти. він виглядав років на 20-22, не більше.

— Мабуть, я від холоду почав марити, — заговорив він, підійшовши до мене. — Чи ти справжня?

— Звісно, що я справжня, — відповіла йому, насилу стримуючи тремтіння. Я вперше за кілька століть говорила з людиною, а не квітами.

— Тоді чому ти стоїш посеред цієї зими і досі не змерзла? — хлопець окинув мене здивованим поглядом.

— Хіба ти не знаєш, хто я? — тепер настала моя черга дивуватись.

— А повинен?

— Тобі не розповідали легенди про ту, що живе на цій горі? — мені не хотілося казати, що я крижана відьма, щоб не злякати хлопця. Мені сподобалось з ним говорити.

— Ні. Я не любитель легенд, — відповів мені він. — І хоч спеку я не люблю, але такі суворі зими мені не дуже подобаються. Ти не впустиш мене зігрітися в свій дім? — хлопець дивився на мене з благанням. — Обіцяю, я не заподію тобі шкоди.

Я ледве не розсміялася, вперше за багато років. Цей юнак думає, що зможе мені зашкодити? Такий наївний, але такий милий. Треба його впустити. В домі моя магія завжди заспокоювалася. Як я дізналася з одної книги: вона живилася від природи, а в домі, якщо зачинити всі двері та вікна, магія стихала. Хоча іноді, коли я сама цього хотіла, то могла і в домі щось покрити кригою, але тільки за бажанням. І це мене дивувало.

— Добре, заходь, коли не боїшся, — усміхнулася я і відійшла в бік, щоб хлопець міг зайти.

Я провела його до дверей і впустила в дім, радіючи, що він мене не злякався. Здається, сьогоднішній вечір обіцяє бути цікавим, вперше за багато років. Невже моя мрія дійсно збулася?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍