Джей Ві - Пастка, Джей Ві

Глава 2

- Як же хочу їсти…

Босоніж кружляючи посеред безлічі худих вулиць шумного міста, Мельпомена спробувала на смак насичене м’ясом та сиром повітря й скривилась.

За роки кричущої неволі дівчина добряче зголодніла. Та не соковитої ніжки підпеченого індика вона потребувала. Людська душа — м’яка, п’янка та апетитна — ось на що полювала красуня.

Під полярною зіркою народжена, Мельпомена одразу завела сердечних плаксивих пісень. Сумні мелодії підкорювали людей своєю сентиментальністю, і вони вмить линули у лапи підступної музи, як ті бджоли на гнилу грушу.

Спочатку Мельпомена огортала їх ласкавими обіймами, а далі пускала пекучі сльози, аби розплавити тлінне тіло й вишкрябати мерехтливу душу. Мільярди невинних докладали чималих зусиль, щоб вибратись зі смертельної пастки, проте, вдивляючись у неймовірно вродливе обличчя музи, люди вірили її улесливим словам про безпеку й тулились до зрадниці міцніше.

Мельпомена безсовісно поглинала чутливі душі, виконуючу настановлену мету — знищити увесь людський непотріб, який паплюжить праведну землю своєю присутністю. Подібно до тарганів, нікчемні людоньки мали бути випалені з цієї землі в ім’я її Батька Зевса. І тоді нарешті розгорнеться епоха володарювання істинних Богів…

Але трикляті магічні гільдії з їхніми вірними пришелепуватими солдатами вполювали на Мельпомену, заточивши її марудитись у крихітній комірчині, наче бісове поріддя.

Дні і ночі красуня страждала за пропащими сестричками-музами та знемагала від голоду. Навколо завжди швендяло стільки ласих душ, а дівчина лиш плакала, плакала й плакала, не в змозі влаштувати собі королівський бенкет.

Стрибнувши на статую Персея, Мельпомена подарувала поцілунок навіки завмерлому братові, й пустила наспівувати зачаровану мелодію над жвавим натовпом. Мелодія глибинної туги обплітала залиту гарячим сонцем площу й кликала возз’єднатись з музою. Однак, Мельпомену чекало розчарування. Юрба виявилась абсолютно байдужою до завивань нехай милої, але скаженої панянки.

- Чому ви кидаєте мені ці масні мідяки?? — ошаліла муза, щойно їй під ноги посипались монети, як визнання її співочого хисту.

Дівчина пригладила пасма волосся, які від гніву наелектризувались та жбурляли негативними розрядами у небесну площину, та спробувала заспівати ще раз.

На жаль, і цього разу не вийшло з полюванням: навіть грошенят не підкинули, тільки крутили пальцем у скронях, мовляв, чого ця боса пані виє, звисаючи з безцінної культурної пам’ятки.

- Ах, ви ж, душеньки любі, йдіть скоріш до мене! — напружено заблагала муза, звабливо кліпаючи довгими віями.

Марно намагаючись вполювати здобич, дівчина, мабуть, провисіла б на шиї мармурового Персея аж до вечора, коли б шляхетний чоловік не виявив жалю до змарнілої пані.

- Чи не втомились ви ощасливлювати нас своїм загадковим голоском, міледі? — заходився клопотати він, спостерігаючи, як незграбно вона злізала з пам’ятника. — Як щодо чашечки лавандової кави? Я знаю неймовірне кафе неподалік… Он там, за рогом.

- Я лише хочу, аби ви обійняли мене… — скориставшись такою ідеальною нагодою, простягнула до незнайомця руки Мельпомена. — Мені так самотньо…

- Е-е-е, — відступив чоловік, махаючи головою. — Спершу лавандова кава, далі — обійми. Домовились?

Сподіваючись заворожити бодай його, муза протьохкала ще декілька приспівів, на що чоловік лише здивовано підняв брови.

- То… це згода? — невпевнено запитав він.

- Так, — насуплено зронила дівчина, не вигадавши іншого плану, окрім як погодитись, адже одна чашка смердючого пійла за безсмертну душу — вигідна угода.

- Стривай, — зненацька вигукнула вона і захникала:

- Будь ласкавий, зітри мою сльозу.

До Мельпомени вже долітали переможні дзвоники, доки скупа ледь видушена сльозинка котилась по щоці. В її уяві зацікавлений чоловік от-от доторкнеться до солодкуватої сльозинки і миттю здійметься полум’яний феєрверк, що роз’їсть його тіло на попіл, а вона отримає бажану душу.

Однак, ілюзія розсипалась на друзки, коли, на хвильку спантеличившись, чоловік враз зайшовся гучним відкритим сміхом.

- Бездоганний підкат! Браво, — сплеснув долонями він. — В закладі є серветки, витрешся. Гайда!

І не чекаючи на відповідь, чоловік радісним підскоком шмигнув за провулок, звідкіля почулось:

- Де ти є? Хутчіш, я зголоднів!

- Я теж зголодніла, — заричала Мельпомена, відклеюючи від ступні заслинену обгортку.

Мельпомена провела язиком по вустах, передчуваючи мускатний присмак людської душі. І не встигла й відійти від фантазії, як щось гостре прорвало їй груди і з рота полилась блакитна кров.

- Викуси, музичко, — хамовито показав їй язика чоловік, глибше крізь безжальне серце просовуючи священний ріг Алікорна.

Дівоче тіло затряслось, і вона впала на криву бруківку. Заклятий ворог муз — дряхла коняка з рогом — знову отруїв її своїм безпощадним жалом. Зціпивши зуби від болю, Мельпомена роз’яріло вдарила руками по камінцях. Тіло потихеньку ціпеніло, аж поки вона перестала його відчувати. Тільки в закривавлених грудях досі жагуче пекло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍