Ніл Гейман - Американські боги

мав за кілька днів до пограбування. У животі була порожнеча, яку він сам собі пояснював страхом перед поверненням у зовнішній світ. Певності в цьому він, однак, не мав. Параноя доймала ще більше, ніж зазвичай, а у тюрмі вона доймає дуже сильно — це необхідна навичка виживання. Тінь сидів іще тихіше, іще більше відійшов у тінь, ніж завжди. Він зловив себе на тому, що вивчає мову тіла охоронців, рухи інших ув’язнених, шукаючи можливий натяк на те, що мало статися. А в тому, що має статися щось погане, він не сумнівався.

За місяць до обіцяної дати звільнення Тінь сидів у холодному кабінеті, навпроти невисокого чоловіка з бордовою родимою плямою на чолі. Між ними був стіл, на столі перед тим чоловіком лежала відкрита тека зі справою Тіні. Власник кабінету тримав у пальцях ручку із сильно погризеним кінчиком.

— Вам не холодно, Тіне?

— Холодно. Трішечки.

— Такі правила, — знизав плечима чоловік. — Експлуатація систем опалення почнеться лише на початку грудня місяця. І триватиме до першого березня, їх не можна буде вимкнути. Не я це придумав.

Покінчивши з ритуальною ввічливістю, він провів вказівним пальцем по аркушу, пришпиленому всередині справи, та продовжив.

— Вам тридцять два роки?

— Так, пане.

— Виглядаєте молодшим.

— Не роблю дурниць.

— Тут написано, що ви були зразковим ув’язненим.

— Я зрозумів свою помилку, пане.

— Зрозуміли? Справді? — чиновник пильно подивився на Тінь, родима пляма на його чолі поповзла вниз. Тінь подумав було поділитися з ним своїми міркуваннями про життя у в’язниці, але змовчав. Натомість кивнув і прогнав із голови усе, що заважало належним чином демонструвати каяття.

— Написано також, що ви маєте дружину, Тіне.

— Так. Її звуть Лора.

— І як там усе між вами?

— Прекрасно. Вона трохи розізлилася, коли я сюди втрапив, але приїжджала до мене так часто, як могла,— хоч їздити далеко. Ми листуємось, і я їй телефоную за першої ж нагоди.

— Хто ваша дружина за професією?

— Турагентка. Посилає людей по всьому світу.

— За яких обставин ви познайомилися?

Тінь не міг зрозуміти, чому його розпитують. Він хотів сказати чиновникові, що то не його справа, але все-таки відповів.

— Вона з дружиною мого друга — найкращі подруги. Ті двоє влаштували нам побачення наосліп. Ми швидко знайшли спільну мову.

— І ви вже знаєте, куди вийдете на роботу?

— Так, пане. Мій друг Роббі, той, про якого я казав, тримає «Біцепсів фільварок» — тренажерний зал. Каже, що моє старе місце тренера чекає на мене.

— Справді? — брова догори.

— Він каже, що я приваблюватиму клієнтів. І старожилів, які мене знають, і новачків підтягуватиму.

Чоловікові ніби все сподобалося. Він пожував кінчик ручки та перегорнув аркуш у справі.

— Яке ваше ставлення до вчиненого вами злочину?

— Я був дурний, — Тінь знизав плечима. Він і справді так вважав.

Чоловік із родимкою зітхнув. Порозставляв галочки у кількох місцях на аркуші. Потім почав порпатися у паперах справи.

— Як ви їхатимете додому? Автобусом?

— Летітиму. Добре мати дружину-турагентку.

— Вона вислала вам квиток? — чоловік насупився, родимка збільшилася.

— Висилати нічого не треба. Квиток електронний. Вона просто сказала мені номер. Прийду в аеропорт, покажу їм свої документи, і я вже вдома.

Чиновник кивнув, востаннє нашкрябав щось у справі, а тоді закрив теку і поклав ручку на стіл. Світло-рожеві долоні лежали на сірій поверхні столу, ніби дві тваринки. Він наблизив їх одна до одної, переплів пальці, виставивши вказівні уперед, і втупився в Тінь запаленими карими очима.

— Тобі пощастило. Маєш до кого повернутися, матимеш роботу. Можеш залишити це все позаду. У тебе є другий шанс. Використай його сповна.

Низенький чоловік із родимою плямою на чолі не простяг уперед долоню, щоб потиснути руку Тіні, який саме підводився та збирався йти. Та й Тінь на це не сподівався.

Останній тиждень був найгіршим. Де в чому — навіть гіршим за всі попередні три роки разом узяті. Тінь грішив на погоду: гнітючу, безвітряну і холодну. Так, ніби насувалась буря, але бурі все не було і не було. Від відчуття, ніби все, що відбувається, іде псу під хвіст, крутило в животі. Пориви вітру гуляли тюремним двором, і Тіні ввижався сніг, запах якого вони приносили.

Він зняв слухавку і попросив набрати номер дружини. Потім рахунок надішлють їй. Тінь знав, що телефонні компанії додають три долари за кожен дзвінок із в’язничного номера. Саме тому, виснував Тінь, оператори та операторки завжди по-справжньому ввічливі до ув’язнених: вони знали, звідки береться їхня зарплатня.

— Щось не так, — але не з цього він почав розмову з Лорою. Перед цим він промовив «я люблю тебе», бо це хороші слова, якщо ти кажеш їх щиро. Тінь говорив щиро.

— Привіт, — відповіла вона. — Я також тебе люблю. Що не так?

— Не знаю. Певно, погода. Гадаю, щойно лише вдарить буря, все буде гаразд.

— Тут погода гарна. Ще не все листя опало. Якщо буря не почнеться до твого повернення додому, ти ще застанеш його.

— Через п’ять днів.

— Сто двадцять годин — і ти повернешся додому, — сказала Лора.

— У вас там все добре? Нічого не сталося?

— Нормально. Бачитимусь зараз із Роббі. Розплануємо вечірку з нагоди твого повернення.

— Вечірку-сюрприз?

— Точно. Ти ж не здогадуєшся про неї, правда?

— Це буде повна несподіванка.

— Впізнаю свого чоловіка, — промовила вона. Тінь зрозумів, що усміхається. Він відсидів три роки, але все одно усміхався, коли думав про неї.

— Кохаю тебе, мила, — сказав Тінь.

— Кохаю тебе, цуцику, — відповіла Лора.

Тінь поклав трубку.

Після того, як вони одружилися, Лора якось сказала, що хотіла б цуценя — але власник помешкання заборонив заводити домашніх тварин. «Послухай, — запропонував Тінь, — давай я буду твоїм цуценям! Що я маю зробити? Пожувати капці? Надзюрити на підлозі в кухні? Облизати тобі ніс? Понюхати дупу? Повір, немає такої речі, яку вміють цуценята, а я ні!». Він підняв її, бо вона для нього була мов пір’їнка, полизав їй носа — вона відбивалась і хихотіла — та відніс до ліжка.

Сем Ворожбит поставив тацю на столик Тіні у їдальні, сів поряд та вишкірив пощерблені зуби.

— Є розмова, — кинув Ворожбит, набиваючи рота макаронами з сиром.

Тінь ніколи не