Елена Радькова - Меч дракона Олдера. Дракон і Птаха, Елена Радькова

Глава ІІ

Мій читач, гадаю, ти вибачиш мені за цей екскурс в минуле Кабора і острова Халсі. Але я впевнена, що ця історія проллє світло на події описані в попередній частині...

Він увірвався в дім наче шуліка, ні скоріше чорний дракон. Плащ, розвивався, наче крила містичної, могутньої істоти.

- Мілера! Дозволь мені бути поряд з тобою, дозволь любити тебе і захищати твою країну! Я кину до твоїх ніг усе, свою владу, країни, які були підкорені мною…! Все, все! Що забажаєш!

Це був ще молодий Вілуар Аразі. Єдина жінка, яка бачила його на колінах, була Мілера, донька Великого Мага, Властителя Халсі, Повелителя чаклунів Співочого туману.

Так, так ! Гордий та жорстокий Вілуар стояв перед Мілерой на колінах!

Мілера підняла очі. Будь-який чоловік був би зачарований її очима, такої глибини і такого невичерпного вселенського світла ви не зустрінете в очах дівчини іншого народу. Такі очі - це спадок великих магів. Але зараз вона дивилась на Вілуара , як налякана птаха.

- Скажи, навіщо ти повернувся? Мої батьки проти нашого кохання. Бо я повинна буду відати тобі меч Олдера. Але ж він призначений Кабору і тому, хто буде зі мною до кінця моїх днів. Ти не каборець, а це означає, що я не можу бути віддана тобі, тому, що разом зі мною буде відданий меч Олдера.

Мілера зі сльозами кинулася в обійми герцога.

Вони не почули як в зал увійшов її батько (вважаю, мій читач, тобі цікаво буде дізнатися, що ім’я повелителя чаклунів – Маріель).

- Вон! Я сотні разів попереджував тебе, Вілуар! Жорстокості та людині із серцем чорного дракона не місце поряд з моєю донькою! Мілера, адже ти розумієш, що йому потрібна не ти, а меч і могутність! Я назавжди виганяю цього чорного дракона з країни Співочого туману!

Не встиг Маріель підняти жезл, щоб назавжди закрити шлях герцогу до острова Халсі, як він побачив лише, що Вілуар обійняв своїми «чорними крилами» Мілеру і вони розтанули як привиди. Скоріше вони нагадали Повелителю дракона та птаху в його, сильних і смертоносних обіймах.

- Боже мій! О, Володарі! Меч зробить його та його нащадків найжорстокішими правителями світу! Я повинен знайти їх і запобігти нещастю.-вигукнув батько Мілери.

 

- Ти врятувала мене, Мілера! Але як ти це зробила? Ми перенеслися в країну Лілових хмарин так легко! – обіймаючи Мілеру та посміхаючись, казав герцог Аразі.

- Ти забув, що я чаклунка! І в моїх жилах кров  Олдера. – відповіла закохана чародійка. – Ми  втекли від меча та від батька. Значить обдуримо долю. Ти тільки вір!

Над ними було Лілове небо Кабора і Мілера була впевнена, що батько ніколи не знайде їх тут.

 

Ескадра з кількох галеонів сховалася за островом Холодних скель, який знаходився недалеко від Кабору.

Зі сторони Кабору не було видно цих, ширяючих по хвилях, кораблів загрозливого вигляду. Вогні в країні Лілових хмарин горіли в кожному домі та кожній башті, все було наповнене спокоєм пізнього вечора. Вартові навіть не здогадувались про таке сусідство. Здавалося море засинало і замок повільно занурювався в ніч.

Керіа сиділа біля дзеркала. Її темно каштанове волосся було розпущено, з одягу на ній була тонка золотиста туніка.

До дверей постукали.  Керіа чекала радника Ліно.  

- Ви спізнилися, раднику! - дуже повільно та сановито промовила Керіа, її очі були наче темні крижинки.

- Вибачте, Повелителько! Я чекав повідомлення від вартових. - радник схилив голову.

Це був високий, великий чоловік, сивина ледь торкнулася його волосся. Але в його пошані до володарів було щось щиро дитяче и побожне.

Керіа навіть не пом’якшила погляд

- І що вартові?

- Все спокійно. Кораблів герцога не видно, скоріше за все він відбув до свого герцогства.

- Раднику, як ви вважаєте, він залишить спроби заволодіти Кабором?

- Ні, Повелителько, думаю ні. Він просто причаївся. Потрібно бути готовим до удару. Аразі дуже вперті, дуже жадібні та жорстокі.

Радник Ліно знову нахилив голову, чекаючи реакції Керіа...

 І знову це незрозуміле відчуття, він постійно його гнав зісвоїх думок, це вже не тремтіння перед володарями, а скоріше закоханість, яка для нього була вище небес. Ліно знав, що навіть торкатися її сліду він не має права.

В покоях Керіа була присутня ще одна людина, точніше жінка. Її присутності ніхто не помічав, вона була непомітніше повітря. Шила користувалась своїми здібностями й часто ніхто навіть не підозрював, що вона знає та може набагато більше, ніж звичайна людина. Чародійка бачила, що відчуває зараз Ліно, мало того, вона майже фізично відчувала це. Непереборне бажання захистити Ліно від Володарки штовхало її на те, що вона часто незримо слідкувала за ним. Так, Шила, мабуть, любила Ліно, але те, що він дивився на неї  просто як на гарненьке дівчисько, також і різниця в становищі та віці зупиняла її. Ось так Кабор зі своїм чудовим небом плутав долі, наче нитки.

Не маючи сил більше дивитись на цю сцену Шила повернулась до своїх покоїв.  У величезному каміні із позолоченими прикрасами горів вогонь. Мало сказати, що камін був величезний, висота його була біля двох із половиною метрів і тому мініатюрна Шила,  що виникла біля вогню, здавалася тоненькою пелюсткою його полум’я. Неначе вона була частиною багаття.  Чаклунка посміхнулась полум’ю. Дівчина любила знаходитись поряд з вогнем, він був для неї рідним. Полум’я потягнулося до неї, ніжно обіймаючи її плечі, немов скучило.

- Ти чому не спиш? - відчула питання Шила.

- А ти, Полум’я, чому не спиш? - пролунала думка у відповідь.

- Я це частина твоєї душі - сказав вогонь і занервував - Спокій нічної темряви оманливий.

- Я знаю. Я відчуваю. Але я боюся відкритися, мені небайдужа доля Керіа, але вона стоїть між мною та Ліно. Складно обрати між коханням та обов’язком.

- О, в тобі говорить жінка, а не нащадок Чародіїв . - вогонь наче б то сміявся.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍