Марек Краевський - Останній письменник, Марек Краевський

приходили на станції метро. На відміну від білих, польськомовних централсів, блокерси були людьми різних рас і мов.

Вони стояли біля входів, що вели до зданого до експлуатації десять років тому вроцлавського метро, ​​звідки численні коридори вели до нічних клубів. Пан'європейський законодавець, дбаючи про спокій централсів, чиї доходи часто перевищували найвищу податкову межу, запхнув бари та музичні клуби в підпілля, залишивши зверху лише багатозіркові готелі, вишукані ресторани з обслуговуванням або дорогі бутіки та музеї, колекцій яких ніхто не оглядав, крім нудьгуючих школярів.

Тут, на станціях метро, ​​на межі двох світів, спітнілі, роздягнені до спіднього люди з житлових масивів укладали горячкові контракти. Коли централси виходили зі своїх машин і прямували до штучних підземних раїв, вони підбігали до них і надсилали номери своїх смартайів. Вони належали до найнижчої касти дилерів і часто були в стані смертельної залежності від наркотиків. У них не було грошей, щоб безпечно торгувати наркотиками — тобто через кур’єрів або відправляти товари до посилкоматів — і їм довелося нав’язуватися централсам, ризикуючи бути заарештованими поліцією.

Члени клубу, які раніше не запаслися наркотиками чи стимуляторами хімісексу, могли пізніше зателефонувати постачальникам і домовитися про здійснення транзакцій на коліях у віддалених та слабо освітлених коридорах метро. Там, майже в темряві та під вереск щурів, продавався найнебезпечніший товар – ісуси. Речовина з такою назвою приводила мозок у стан, у сто разів сильніший за оргазм. За екстазом приходив приємний колапс, і людина переживала щось схоже на клінічну смерть. У такому стані, все ще відчуваючи хімічну ейфорію, вона подорожувала у часі, зустрічала померлих близьких або ширяла над містом. І потім прокидалася, або, так би мовити, воскресала із мертвих. Звідси і пішла назва. Однак близько десяти відсотків людей, які застосовували ісуса, ніколи не йшли стопами Теслі з Назарету, не воскресали з мертвих, а їхні тіла усувалися з підземель службами очищення міста. Цей наркотик був смертельно грізним.

Тепер правоохоронці, витираючи з чола піт,що витискався майже п'ятдесятьма градусів за Цельсієм, байдуже дивилися на маркетингову діяльність найрішучіших блокерсів. У вечірню спеку поліцейські були вкрай апатичними, економлячи сили до передсвітанку, з другої до п'ятої години ранку, коли метро ще відпочивало. Це тоді, під час тригодинної реанімаційної перерви, будуть асистувати у підземних ходах фельдшерам та прибиральникам, коли перші виноситимуть із тунелів живих чи мертвих наркоманів, а другі – гори сміття – переважно презервативів та мішечків з-під ісусів. Однак ці неприємні моменти прибирання міста ще були попереду, зараз же був перший вечір звичайних вихідних і Вроцлав готувався до забави.

На одній зі станцій метро з позначкою "Вишнева / Халлера" Матеуш Віташек вийшов із вагона з кондиціонером. Гарячий і рвучкий вітер, що гуляв у протягах, смикнув ним і вдарив у ніздрі гнилим смородом.

Незважаючи на неприємний запах та інші менші неприємності, цей сорокарічний чоловік майже не їздив на автонах. Йому не подобалася реклама, яка не зникала з екранів, і яку не можна було вимкнути або навіть зробити тихіше. До них довелося прислухатися навіть власникам "преміальних" абонементів, що давали право на користування автонами по всій Пан'європі.

А поза тим, Віташек був просто, навіть у доборі гардеробу, трохи старомодним, а своїй дружині пояснював, що професія зробила його стійким до будь-яких технологічних новинок. І як ведучий логомахій та солонаррацій, а раніше сам логомах і солонарратор, сам повинен показувати глядачам своїх спектаклів елегантний і трохи старомодний стиль.

Він став у натовпі людей, які їхали на ескалаторі. З кожним метром, що наближав його до поверхні ґрунту, робилося все більш душно. Коли він вийшов на вулицю, довелося зняти піджак.

Його бірюзовий оксамитовий костюм із емблемою амальфійської мануфактури та бездоганно біла облягаюча футболка, вкрита потом, одразу привернули увагу невисокої мініатюрної азіатки, єдиним одягом якої були стрінги та високі підбори. Вона перетнула чоловікові дорогу, вказуючи на свої очі, але він байдуже пройшов повз неї і рушив обсадженим деревами Корсо до старої будівлі, якій понад сто п’ятдесят років, де за часів його прадіда був кінотеатр[1], а ще раніше, коли Вроцлав був німецьким, штаб-квартира якогось таємного окультного товариства чи масонської ложі, сам погано пам’ятав.

Він перетнув алею Халлера, збіг східцями й підійшов до дверей власної фірми. Промовив пароль, товсте скло ворухнулося й розчинилося. За мить він опинився в прохолодній кімнаті, витираючи піт з чола, стягуючи футболку з тіла, дихаючи йодованим повітрям з кондиціонеру і відповідаючи на привітання охоронців.

На нього дивилися численні екрани, на яких по черзі блимала чи то назва фірми, "Зал розваг Віташек та Чжоу", чи то усміхнене обличчя сьогоднішнього сольного оповідача, який прекрасним низьким голосом запевняв, що його історія буде - вперше в історії польських штатів Пан'європи! – повністю позбавленою кіберумислу, як називали штучний інтелект.

Віташек пройшов бічним коридором до гримерки, попутно вітаючи помічника режисера та гримера, які поспішали на роботу. Він зачинився в темній кімнаті без вікон і глибоко вдихнув.

Звичайно ж, він був досвідченим ведучим, іноді вів show без підготовки, а одного разу навіть напідпитку – так! навіть на "зірваній плівці" - але сьогоднішній вечір мав бути особливим. Досі штучний інтелект завжди більшою чи меншою мірою підтримував солонарратора або логомаха. Але сьогодні вперше в історії на сцену вийде людина, яка пройде електронну перевірку перед публікою і, довівши, що на ньому немає смартайів, почне розповідати історію за історією "з голови", без будь-яких підказок з боку кіберумислу.

Квитки були дорогі, публіка вимоглива й недовірлива, а він, Віташек, у таку спеку був не в найкращій фізичній формі. Більше того, він зіткнувся зі справжнім випробуванням, оскільки мав досягти вершин мистецтва конферансу.

Він боявся не стільки за себе, скільки за сьогоднішнього солонарратора.

Те, що Віташек найняв його на роботу було кроком va banque. Жахливий стан рахунку фірми та рішучий тиск його партнера з Португалії, пана Чжоу змусили його придумати незвичайну ідею сольної розповіді протягом кількох годин з перервами, звісно, ​​без використання кіберрозуму. Так, він уже намагався йти проти течії сучасних розваг і організував один такий виступ – розповідь, яку шоумен вів на сцені. Однак це виявилося повним провалом, оскільки виступаючий був спровокований певним слухачем на ненависні висловлювання. Віташек волів про це забути.

Він довго шукав потрібного виконавця. Той мусив бути витриманим і спокійним, і, звісно, ​​польськомовним – що як раз не було важко – щоб публіка могла його зрозуміти. Слухачам було заборонено користуватися смартайами, оскільки їх власники могли займатися піратством і вести прямі трансляції через Інтернет у