Крістофер Баклі - Майстер реліквій

торговців. Захід був організований виключно для них. Вино і пиво текли рікою.

Шенк побачив його і одразу підійшов. Його обличчя розчервонілося від вина. Він був у прегарному настрої. Продажі збільшились, перевищивши навіть минулорічний рекорд. Він стукнув молотком по столу, щоб заспокоїти натовп. Розповів їм, як вони гарно попрацювали, який це був успіх для всіх та як це прекрасно побачити старих друзів та знайти нових.

Дісмас подумав: «Саме нові друзі і є проблемою».

Шенк продовжував про велику відповідальність, яка лежить на їх бізнесі.

Потім, глибоко втягнувши повітря, додав:

— А зараз я розповім вам про людину… ні, він більше ніж людина. Він — легенда!

Шенк тріумфував від власної кмітливості.

— Цього чоловіка всюди знають і поважають. Особливо, — він кивнув великим пальцем через плече на північ, — там!

Дісмас ступнув уперед, намагаючись спинити його, але фамільярна промова Шенка, підігріта вином, здавалася незупинною. Він продовжував про Дісмаса-особистість, про Дісмаса-легенду. Про Дісмаса, що його призначив майстром реліквій його світлість Альбрехт, архієпископ бранденбурзький та майнцський. Про Дісмаса, що його призначив майстром реліквій Фрідріх III, курфюрст Саксонії, Фрідріх Мудрий. А понад те — про Дісмаса-рейзелауфера, найманого швейцарського вояка.

— Тож не зліть його, бо він вам яйця відріже! — додав Шенк.

— Я зроблю це з тобою, якщо не сядеш і не заткнешся! — сказав Дісмас цьому блазню.

Але Шенк вів далі, заливаючи про перші кроки Дісмаса в цій справі.

— У Святій землі він був першим мисливцем за реліквіями, якому вдалося роздобути цілий скелет одного з невинних немовлят, убитих солдатами Ірода…

Слухачі зашепотіли і закивали.

— Зараз він міститься в колекції курфюрста Фрідріха у Віттенберзі.

Потім він почав про життя Дісмаса в катакомбах поблизу Рима.

— Його кашель! Ви чули, як він кашляє? — Шенк зімітував кашель Дісмаса. — Це в нього після катакомб!

Гомін, оплески.

Дісмас не витримав. Він поклав руку Шейкові на плече і сказав:

— Я вважаю, що найсправжніша реліквія тут — це наш дорогий Шенк.

Усі засміялись.

— Я вас попереджаю, — вигукнув Шенк. — Він збирається читати лекцію, тому швидше наповнюйте свої келихи і гарнесенько нашорошуйте вуха!

Дісмас уже зрозумів, що немає ніякого сенсу розводитися про етику перед п'яним натовпом торговців із гаманцями, роздутими від гульденів. Краще просто сказати їм, мовляв, хлопці, це був хороший рік, вип'ємо за нас. Але давайте хоча б спробуємо, ідучи вперед, не забувати, що наше покликання… що наше священне покликання… насправді це…

Він подивився на море облич з осклілими очима.

І не зміг вичавити ані слова з вуст… братство професіоналів, ми… ми…

Вони втупились у нього мутними поглядами.

— Отже, — сказав Дісмас, — ми повинні дотримуватися стандартів. Це все.

Тиша. Знову погляди.

— Про що він, у біса, говорить?

Дісмас набрав повітря в груди й промовив:

— Цього тижня я бачив деякі речі, які, відверто кажучи, не відповідають стандартам.

Хтось із залу крикнув:

— Якщо тебе так хвилюють стандарти, що скажеш про свого Тецеля?

Рев схвалення.

— Він не мій Тецель, — сказав Дісмас. Він ненавидів Тецеля, але наразі мав бути обережним. — Можете взяти його собі.

Усі засміялись. Але вже спливла тема торгівлі індульгенціями.

— Він працює на вашого архієпископа Альбрехта!

Дісмас підняв вгору руки на знак покори.

— Мій Тецель? Мій Альбрехт? Друже, якщо архієпископ Майнцький наймає монаха Тецеля продавати для нього індульгенції, що я мушу робити? Я просто торговець кістками, так само, як і ви. Кістки закликають паломників. Паломники приносять гроші. Це бізнес, який ми обрали.

— Добре, гаразд, — вигукнув хтось. — Але якщо ти збираєшся проповідувати стандарти, то проповідуй Тецелю.

— Проповідувати? Домініканцю?

Сміх.

— Хіба він не стверджує, що його індульгенції можуть звільнити чоловіка з чистилища, навіть якщо б той зґвалтував Діву Марію?

У раптовій тиші — тема плотських стосунків з Божою Матір'ю мала дещо протверезливий ефект — Дісмас промовив:

— Якби Тецель сказав таку річ, то він мав би купити індульгенцію для себе. А тепер мені треба випити, доки ви, босота, все не допили.

Дісмаса розшукав той самий допитувач із зали. Він був з Мілану, мав ім'я Вітранеллі. Його спеціалізація — кам'яні реліквії. Куски каміння зі Шляху скорботи, яким Ісус ішов на смерть; камінь, на який він ступав перед тим, як вознестись на небеса; каміння, яким святих забивали до смерті. Він мав елегантні манери. Сказав, що не хотів здатися нахабою. Але ж, звичайно, майстер Дісмас погодиться, що торгівля індульгенціями, особливо в Бранденбурзі та інших краях імперії, — це ганьба.

Міланець здавався гарним хлопчиною. Дісмас сказав йому, як професіонал професіоналові:

— Розумієш, від цього Тецеля мене нудить. Але що мені, по-твоєму, робити? Він працює на Альбрехта. Альбрехт — мій клієнт. Солідний клієнт. Ти повчаєш своїх клієнтів, що їм робити з підлеглими?

Вітранеллі суто по-міланському знизав плечима.

— Я стурбований через те, що Тецель зруйнує нашу справу. Рано чи пізно хтось скаже «Досить!». Знову прийде час вигнати міняйл з храму. Очистити стайні. І якщо дійде до цього, то що буде з нами?

Дісмас кивнув. Він дуже добре це розумів.

Його другий важливий клієнт, Фрідріх Саксонський, відчував огиду до безсоромної торгівлі індульгенціями, що її вели Альбрехт і Тецель. Фрідріх заборонив Тецелю промишляти на території Саксонії. На що Тецель установив свою крамницю прямісінько на кордоні, чим дуже розлютив Фрідріха. Але що той міг вдіяти? Поки Тецель залишався на бранденбурзькій землі, він перебував під захистом Альбрехта.

Вітранеллі ще й натякнув, що «обурення» Фрідріха — це, насправді, лише пихата заздрість. Папа Лев надіслав буллу Альбрехтові, що давала дозвіл на торгівлю індульгенціями (прибутки ділилися з Римом навпіл). Булла також скасовувала всі інші індульгенції, що були продані в Імперії, включаючи володіння Фрідріха. Альбрехт отримав монополію. Якщо ти хочеш купити для себе або для близької людини право уникнути чистилища, ти повинен звернутися по індульгенцію до Альбрехта. Безумовно, інші продовжували торгувати індульгенціями — включаючи й Фрідріха, — але їм бракувало дозволу з Рима. Тому їх можна було визнати недійсними. Морочлива справа — ці індульгенції.

Дісмас погодився прийняти точку зору синьйора Вітранеллі щодо Фрідріха і його торгівлі індульгенціями. Дожився: прислуховуватись до порад щодо етики від міланця! Тому він сказав йому потай:

— Ось така ситуація, як вам самому відомо. Сім'я Альбрехта, всі ті бранденбурзці, бажала мати стільки влади, скільки зможуть отримати. Вони вимагали архієпископства для свого маленького Альбрехта. Але на той момент йому було лише двадцять три, за канонічним правом дещо замолодий, щоб бути архієпископом. І що вони зробили? Виклопотали дозвіл Папи.

Він помовчав і продовжив:

— Але такий дозвіл коштує шалених коштів. То вони звернулися до Якоба