Донна Тартт - Таємна історія

і назад аж до чорного, прислухався до чийогось сопрано, що, спинаючись у запаморочливу вишину, долинало з протилежного кінця корпусу, доки світло остаточно не згасло; а далеке сопрано все ширяло колами в не знаному до того дня холодному розрідженому повітрі, наче якийсь ангел смерті, і я відчував себе далі від присадкуватих та курних вулиць Плано, ніж будь-коли.

Ті перші свої дні до початку занять я провів у побіленій кімнаті посеред яскравих лук Гемпдена. Тоді я почувався найщасливішим, блукав, ніби сновида, приголомшений та сп’янілий від краси. Гурт розпашілих дівчат у сутінках із ледве чутними криками та сміхом ганяв м’яча оксамитовим футбольним полем, а їхнє волосся, зібране у хвости, маяло на вітрі. Віття рипіло й хилилося під вагою яблук; над червонощокою падалицею, розкиданою по траві, стояв густий та п’янкий запах гнилі й невпинно дзижчали оси. Башта з годинником у Трапезній: цегла, повита плющем, білий шпиль, що приворожував у непевній далині. Перше враження од нічної берези — холодної та стрункої високої деревини, схожої на похмурий привид. І ті ночі, які не спроможна охопити ваша уява: чорні, вітряні, неосяжні, хаотичні й несамовиті від усіх зірок.

Я знову планував записатися на грецьку, оскільки це єдина мова, на якій я тоді добре розумівся. Та варто було прохопитися про неї перед консультантом, якого призначив мені університет, — оливковошкірим викладачем французької на ім’я Жорж Лафорґ, із плескатим, ніби черепашачий, носом із видовженими ніздрями, — як він усміхнувся і склав пальці докупи:

— Боюся, тут може виникнути проблемка, — проказав він з акцентом.

— Чому?

— Давньогрецьку в нас читає лиш один професор, і в нього дуже специфічний підхід до своїх студентів.

— Я вчив греку два роки.

— Найімовірніше, це абсолютно не важитиме. Крім того, якщо ваш профіль — англійська література, то буде потрібна ще одна сучасна мова. У мене ще є вакансії на французькій для початківців, залишається трохи вільних місць у викладачів німецької та італійської. Іспанську, — він переглянув списки, — по суті, повністю розібрали, але я можу переговорити з паном Дельґадо.

— А з викладачем давньогрецької ви часом не могли б переговорити?

— Не впевнений, що це зарадить у вашому випадку. Він працює з надзвичайно малою групою студентів. Надзвичайно, розумієте? Крім того, мені особисто здається, що відбирає він їх радше за персональними вподобаннями, ніж за академічними показниками.

У голосі консультанта відчувався сарказм. А ще натяк на те, що, коли я дозволю, він би волів не продовжувати розмову на цю тему.

— Не розумію. Ви про що?

Насправді, мені здавалося, я все прекрасно зрозумів. Відповідь Лафорґа мене здивувала.

— Тут нічого такого. Він і справді заслужений учений. Інколи навіть дуже милий. Але його уявлення про викладання, на мою думку, дивакуваті. Зі своїми студентами він у буквальному сенсі слова відмежувався од решти факультету. Не розумію, навіщо його предмети подають у загальному списку. Це щороку збиває всіх з пантелику. Адже фактично його заняття закриті. Подейкують, щоб учитися в нього, потрібно читати конкретні книжки, поділяти його власні погляди. Не раз він завертав отаких-от студентів, як ви, з досвідом у класичній філології. Скажімо, у мене, — Лафорґ повів бровою, — якщо студент хоче вчити те, чого я навчаю, і відповідає певним критеріям, то хай собі відвідує заняття. Правда ж, це демократично? Найліпший спосіб.

— І часто у вас тут таке трапляється?

— Звісно. На кожному факультеті є проблемні викладачі. І багато хто, — на мій превеликий подив, він стишив голос, — багато хто куди проблемніший від нього. Але нехай ці слова лишаться поміж нами.

— Згода, — відповів я, трошки наляканий цим змовницьким тоном.

— Фактично це навіть не прохання. — Консультант похилився вперед і перейшов на шепіт, майже не рухаючи губами: — Мушу на цьому наполягати. Можливо, ви не в курсі, але на кафедрі літератури в мене є впливові вороги. За великим рахунком, хочете вірте, хочете ні, вони є навіть на моїй рідній кафедрі. Ба більше, — перейшов він на звичайний тон, — цей викладач — особливий випадок. Він тут працює багато років і навіть відмовився од зарплати.

— Чому?

— Може собі дозволити. Гроші залишає в університеті, але, здається, символічно одержує долар на рік — щось там пов’язане з оподаткуванням.

— А-а, — видихнув я.

Кількох днів у Гемпдені вистачило, щоб наслухатися офіційних фраз про фінансові труднощі, брак спонсорів та затягування пасків і вже звикнути до них.

— От візьміть мене, — правив далі Лафорґ, — мені теж подобається викладати, але ще я маю у Франції дружину й доньку-школярку. Гроші б не завадили, правда?

— Я, мабуть, усе одно з ним переговорю.

— Що ж, — знизав плечима консультант, — спробуйте. Але раджу не призначати зустріч, бо він відмовить. Його звуть Джуліан Морроу.

Не те щоб я зациклився на грецькій мові, але розповідь Лафорґа мене заінтригувала. Я спустився на нижній поверх і зазирнув у перший-ліпший кабінет, до худої понурої дами з неживим волоссям, яка за столом приймальної жувала бутерброд.

— У мене обід, — привіталася вона. — Приходьте о другій.

— Перепрошую. Я просто шукав кабінет викладача.

— Ну, я всього лиш секретарка, а не комутатор. Проте хтозна, може, я й у курсі. Про кого мова?

— Джуліан Морроу.

— А, цей, — здивувалася вона. — Навіщо він вам? Думаю, він у себе нагорі. В Лікеї[5].

— Який номер?

— Там один тільки викладач. Йому до вподоби тиша і спокій. Не помилитеся.

Насправді відшукати Лікей виявилося не так уже й просто. Маленький корпус на краю студмістечка геть поріс плющем і практично зливався з ландшафтом. На першому поверсі були лекційні та семінарські аудиторії — усі порожні, з чистими дошками й тільки-но навощеною підлогою. Я безпорадно блукав серед них, доки не знайшов сходи (вузькі та погано освітлені) у далекому закутку.

Опинившись нагорі, я потрапив у довгий покинутий коридор, яким хутко рушив уперед, радо прислухаючись до рипіння черевиків по лінолеуму. Я приглядався до замкнених дверей, видивляючись номери або таблички з іменами. Аж раптом на одних у мідній рамці я прочитав вигравіюваний напис: «ДЖУЛІАН МОРРОУ». Постоявши під дверима, я тричі швидко стукнув у них.

Минула хвилина чи дві. Чи три. І тільки потім білі двері ледве прочинились. У шпарині вигулькнуло обличчя. Дрібне, мудре. На ньому читалося пильне запитання. Попри деякі молодечі риси — ельфійський вигин брів, мінливі контури носа, щелепи й вуст — назвати обличчя молодим було складно. А ще чоловік мав білу чуприну.

Так я й стояв якусь хвильку, кліпаючи на нього.

— Я можу вам чимось помогти? — Голос був раціональний, добрий — таким лагідні дорослі говорять із дітьми.