Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

лихослів’я. З них двох міс Марпл, безперечно, набагато небезпечніша.

– Ми щойно розмовляли, – сказала Ґрізельда медоточивим голосом, – про доктора Стоуна й міс Крем.

У мене в голові промайнули два віршовані рядки, які витворив Денніс: «Міс Крем – пряма дорога в гарем».

Мені раптом захотілося продекламувати їх уголос і подивитися, який ефект вони справлять, але, на щастя, я стримав себе. Міс Везербі кинула лаконічну фразу:

– Жодна порядна дівчина цього не зробить, – і несхвально стиснула свої тонкі губи.

– Чого не зробить? – запитав я.

– Не піде працювати секретаркою до неодруженого чоловіка, – сказала міс Везербі з огидою в голосі.

– О, моя люба, – сказала міс Марпл. – Як на мене, то одружені чоловіки ще гірші. Згадайте бідолашну Моллі Картер.

– Одружені чоловіки, які живуть окремо від своїх жінок, справді являють неабияку небезпеку, – погодилася міс Везербі.

– І навіть такі, що живуть разом зі своїми дружинами, – промурмотіла міс Марпл. – Пригадую…

Я урвав ці не дуже приємні спогади.

– Але сьогодні дівчина має право влаштуватися на будь-яку роботу, як і чоловік, – сказав я.

– Поїхати до сільської місцевості? Й оселитися зі своїм працедавцем в одному готелі? – сказала місіс Прайс Рідлі з осудом у голосі.

Міс Везербі прошепотіла на вухо міс Марпл:

– І їхні спальні перебувають на одному поверсі…

Міс Гартнел – жінка весела, з обвітреним обличчям, справжній пострах для бідняків – зауважила гучним енергійним голосом:

– Бідолаху обплутають, він навіть отямитися не встигне. Він наївний, як новонароджене немовля, це відразу видно.

Дивовижно, куди нас іноді заводять загальноприйняті вирази. Жодна з присутніх тут дам не могла б уявити собі немовля доти, доки не побачила б його сповитого в колисці й видимого всім.

– Це просто огидно, – провадила міс Гартнел із притаманною їй нетактовністю. – Той чоловік старший за неї щонайменше років на двадцять п’ять.

Троє жіночих голосів, ніби прагнучи перевести розмову на іншу тему, заговорили невлад про те, що треба було б вивезти на природу хлопчиків із церковного хору, про прикрий випадок, який стався на останніх зборах матерів, про протяги, що гуляють у церкві. Міс Марпл підморгнула Ґрізельді.

– А чи вам не здається, – спитала моя дружина, – що міс Крем просто подобається цікава робота? А на доктора Стоуна вона дивиться лише як на свого працедавця?

Інші відповіли їй мовчанкою. Було очевидно, що жодна з чотирьох дам не погодилася з нею. Міс Марпл урвала мовчанку, поплескавши Ґрізельду по руці.

– Ви дуже молода, моя люба, – сказала вона. – Молоді дивляться на світ такими невинними очима.

Ґрізельда обурено відповіла, що вона не дивиться на світ невинними очима.

– Природно, – провадила міс Марпл, не звернувши уваги на її протест, – ви бачите в кожній людині найкраще.

– Невже ви справді думаєте, що вона хоче одружитися з цим лисим і занудним чоловіком?

– Я так розумію, що він досить заможний, – сказала міс Марпл. – Правда, характер у нього, боюся, не вельми лагідний. Кілька днів тому він дуже посварився з полковником Протеро.

Усі з цікавістю нахилилися вперед.

– Полковник Протеро звинуватив його в невігластві.

– Як це схоже на полковника Протеро і як безглуздо, – сказала місіс Прайс Рідлі.

– Це й справді дуже схоже на полковника Протеро, – погодилася з нею міс Марпл, – але я зовсім не переконана в тому, що його звинувачення не мало сенсу. Ви, либонь, пам’ятаєте жінку, яка прийшла до нас і сказала, що вона працює у відділі соціального забезпечення, а коли та зібрала пожертви, то ми більше ніколи про неї не чули і з’ясувалося, що вона не мала нічого спільного з відділом соціального забезпечення. Ми надто схильні довіряти людям і вірити всьому, що вони про себе розповідають.

Я ніколи не зміг би уявити собі міс Марпл у ролі особи, яка довіряє всьому, що про себе розповідає та чи інша людина.

– Там також виникла якась сварка через того молодого художника – містера Реддінґа, чи не так? – запитала міс Везербі.

Міс Марпл кивнула головою.

– Полковник Протеро заборонив йому приходити до себе додому. Якщо не помиляюся, то він малював Летицію в купальному костюмі.

– Я завжди думала: між ними щось є, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Той молодик надто полюбляв стовбичити біля їхнього дому. Шкода, що в дівчини нема матері. Мачуха ніколи її не замінить.

– Я думаю, місіс Протеро робить усе від неї залежне, – сказала міс Гартнел.

– Дівчата, вони такі лукаві, – із жалем коментувала місіс Прайс Рідлі.

– Це схоже на справжній роман, чи не так? – сказала добросерда міс Везербі. – Він молодик вельми привабливий.

– Але вкрай легковажний, – зауважила міс Гартнел. – А яким він може бути? Художник! Париж! Моделі! Ніяких обмежень!

– Малювати її в купальному костюмі, – мовила місіс Прайс Рідлі. – Це не дуже пристойно.

– Він малює й мене, – сказала Ґрізельда.

– Але не в купальному костюмі, моя люба, – зауважила міс Марпл.

– Могло бути й гірше, – промовила Ґрізельда загадковим тоном.

– Капосна дівчина, – сказала міс Гартнел, у якої вистачило почуття гумору, щоб зрозуміти жарт.

Інші дами були злегка шоковані.

– Летиція розповіла вам про свою проблему? – запитала міс Марпл, звертаючись до мене.

– Розповіла мені?

– Так. Я бачила, як вона пройшла через сад і звернула до дверей вашого кабінету.

Від міс Марпл нічого не приховаєш. Обробляти клумби – найкращий спосіб маскування, тут і димової завіси не треба, а звичка спостерігати пташок крізь потужні окуляри завжди може стати в пригоді.

– Вона згадала про неї, так, – визнав я.

– Містер Гос здався мені стурбованим, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, він не перевтомився?

– О! – збуджено вигукнула міс Везербі. – Я геть забула. Маю для вас цікаву новину. Я бачила, як доктор Гейдок вийшов із котеджу місіс Лестрандж.

Усі перезирнулися.

– Може, вона захворіла? – припустила місіс Прайс Рідлі.

– У такому разі її хвороба має бути дуже раптовою, – сказала міс Гартнел. – Бо я бачила, як о третій годині вона прогулювалась у своєму саду й виглядала здоровісінькою.

– Вона й доктор Гейдок, певно, давні знайомі, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Але він нічого про це не розповідав.

– Диво та й годі, – промовила міс Везербі. – Він не згадав про своє знайомство з нею жодного разу.

– Річ у тому… – почала Ґрізельда тихим і таємничим голосом і замовкла.

Усі збуджено нахилилися до неї.

– Я випадково довідалася, – мовила Ґрізельда з притиском у голосі, – що її чоловік був місіонером. Жахлива історія. Його було з’їдено, ні більше, ні менше. По- справжньому з’їдено. А її примусили стати головною дружиною вождя. Доктор Гейдок був із тією експедицією і врятував її.

На мить запанувало збудження, але потім міс Марпл сказала докірливо, але з усмішкою:

– Капосне дівчисько!

Вона іронічно поплескала Ґрізельду по руці.

– Ви ліпше не жартуйте так, моя люба. Коли ви мелете таку нісенітницю, люди зазвичай готові повірити їй. А це іноді призводить до ускладнень.

У вітальні повіяло холодом. Дві дами підвелися, готові покинути товариство.

– Цікаво знати, чи є щось між молодим Лоренсом Реддінґом і Летицією Протеро? – спитала міс Везербі. – Схоже на те. А що думаєте ви, міс Марпл?

Міс Марпл на хвилину замислилася.

– Я б цього не сказала. Тільки не Летиція. Думаю, тут ідеться про зовсім