Агата Крісті - І не лишилось жодного

його тон змінився, він став упевненішим, невимушеним. – Правда ж, це дивно?

Віра розсміялася:

– Ні, я так не думаю. Просто її секретарка раптово захворіла, і вона зателефонувала в агентство, щоб знайти заміну, а вони направили мене.

– Он як це трапилося. А якщо, припустімо, робота вам не сподобається?

Віра знову розсміялася.

– О, це тимчасово. Праця на час відпустки. У мене постійна робота в школі для дівчаток. Правду кажучи, я надзвичайно захоплена можливістю побачити Солдатський острів. Я стільки читала про нього в газетах. Він і справді такий чудовий?

– Не знаю. Я його не бачив.

– Справді? Гадаю, Оуени надзвичайно захоплені своїм островом. Що то за люди? Розкажіть мені.

Ломбард задумався: «Як незручно. Я мав би їх знати чи ні?» І швидко вигукнув:

– По вашій руці повзе оса! Ні… не рухайтеся. – Він різко змахнув рукою. – Усе, полетіла.

– Дякую. Цього року багато ос.

– Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?

– Не маю найменшого уявлення.

Почувся голосний протяжний гудок.

– А от і потяг, – мовив Ломбард.

На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.

Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.

Віра впевнено виступила вперед і промовила:

– Я – секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. – І додала: – А це містер Ломбард.

Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так.

«Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»

Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім – милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.

Генерал Макартур сказав:

– Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.

– Тут дуже гарно, – промовила Віра. – Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.

Філіп Ломбард критично зауважив:

– Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…

– Певно, ви побачили трохи світу? – звернувся до нього генерал Макартур.

Ломбард знехотя знизав плечима:

– Та довелося поблукати світами, сер.

«Зараз запитає, чи був я на війні, – подумав він. – Ці старі військові завше питають».

Але генерал Макартур і словом не обмовився про війну.

ІІ

Вони виїхали на звивистий пагорб і спустилися зигзагоподібним шляхом до Стіклгевена: це була просто купка будиночків з одним-двома рибальським човнами, витягнутими на берег.

У вечірній заграві вони вперше побачили на півдні Солдатський острів, що здіймався над морем.

Віра здивувалася:

– Далеченько.

Вона уявляла його по-іншому: поруч із берегом, з чудовим білим будинком на пагорбі. Та будинку взагалі не було видно, тільки чіткий обрис скелі, що нагадувала гігантську голову. У ній було щось зловісне. Віра злегка здригнулася.

Біля невеликого трактиру «Сім зірок» сиділо троє людей. Було видно згорблену фігуру старого судді, прямий силует міс Брент і поруч іще якогось кремезного, грубуватого на вигляд чоловіка, який підійшов до прибулих.

– Я подумав, що треба й вас почекати, – сказав він. – Попливемо разом. Дозвольте представитися. Мене звати Девіс. Я із Наталя. Південна Африка – моя батьківщина, ха, ха.

Він весело розсміявся.

Суддя Ворґрейв подивився на нього з явною неприязню. Здавалося, він попросить його покинути залу суду. Міс Брент міркувала, чи до вподоби їй люди з колоній.

– Можливо, хтось із вас перехилить зі мною чарочку перед тим, як сядемо на судно? – гостинно запитав містер Девіс.

Ніхто не прийняв його пропозицію, тому містер Девіс повернувся і підняв пальця.

– То не затримуйтеся. Наші любі господарі чекають нас.

Він зауважив дивне напруження на обличчях інших. Нібито згадка про господаря та господиню справила на гостей дивний паралізуючий ефект.

У відповідь на Девісів жест пальцем рибалка, що сидів неподалік, опершись на стіну, наблизився до них. Його розкачування під час ходьби видавало справжнього моряка. У нього було обвітрене обличчя і темні очі з ледь ухильним поглядом. Він говорив із м’яким девонським акцентом.

– Ви готові вирушати, леді та джентльмени? Човен чекає. Ще двоє чоловіків добираються машиною, але містер Оуен казав не чекати їх, бо хтозна, коли саме вони можуть приїхати.

Уся компанія піднялася, і гід повів їх до кам’яного молу. Збоку був пришвартований моторний човен.

Емілі Брент сказала:

– Невеличке суденце.

Власник човна запевнив:

– Човен чудовий, мем. Ви й оком не встигнете моргнути, як він доставить вас до Плімута.

Суддя Ворґрейв різко перервав його:

– Нас тут доволі багато.

– Він вмістить удвічі більше, сер.

Філіп Ломбард мовив своїм приємним голосом:

– Усе гаразд. Погода прекрасна. На морі жодної хвилі.

Ледь наважившись, не без допомоги, міс Брент піднялася на човен. Інші вчинили так само. Компанія ще трималася відчужено. Немов кожен з них дивився на інших із підозрою.

Вони саме збиралися відчалювати від берега, коли їхній провідник завмер із багром у руці.

Стрімкою доріжкою до села наближався автомобіль. Він був напрочуд потужний і настільки красивий, що здавався видінням. За кермом сидів молодик, його волосся куйовдив вітер. У світлі вечірньої заграви він був схожий не на людину, а на молодого бога, героя якоїсь північної саги.

Він натиснув клаксон, і скелястою бухтою прокотилося відлуння потужного реву гудка.

Це був фантастичний момент. У ньому Ентоні Марстон здавався кимось більшим, ніж простий смертний. Багато хто з присутніх пізніше пригадував цю мить.

ІІІ

Сидячи біля двигуна, Фред Нарракотт думав, що все це дуже дивно. Зовсім не такими уявляв він собі гостей містера Оуена. Він сподівався побачити витонченіше товариство. Пишно виряджені жінки, чоловіки в костюмах яхтсменів, усі багаті та шановані.

Зовсім не схоже на вечірки містера Елмера Робсона. Ледь помітна глузлива посмішка з’явилася на його губах, коли він пригадав гостей мільйонера. Ото було справжнє товариство, а скільки вони випивали!

А містер Оуен, певно, зовсім інша людина. Дивно, але Фред іще не бачив містера Оуена чи його жінку. Ще й ноги його тут не було. Про все домовився і все оплатив містер Морріс. Вказівки були завжди зрозумілі, гроші платили вчасно, але все це, так чи так, здавалося дивним. У газетах писали, що з містером Оуеном пов’язана якась таємниця. Містер Нарракотт визнавав, що це чистісінька правда.

Можливо, все-таки міс Ґабріела Терл придбала острів? Але він відкинув це припущення, спостерігаючи за пасажирами. Це точно неможливо – жоден із них не схожий на тих, хто має справу з кінозіркою.

Він почав безпристрасно оцінювати їх.

Ця стара пані з кислим виглядом – таких він знав занадто добре. Він міг закластися, що то ще та відьма. Старий безсумнівно військовий – справжня військова постава. Мила молода жінка – таких багато, жодного шику, з голлівудськими красунями не порівняти. А цей кремезний приємний чоловік взагалі не схожий на джентльмена. Колишній торговець, ось хто він, – подумав Фред Нарракотт. Інший джентльмен, худий, з голодним поглядом спостережливих очей, виділявся серед усіх. Можливо, він міг мати