Панас Мирний - Морозенко

Гоголя, Тараса Шевченка... Повнили його й невичерпні джерела усної народної творчості. Враження від життя, від громадських подій, від людей клекотіли й нуртували в його юній душі. Панас із захопленням читає номери журналу російської революційної демократії «Современник», у якому 1863 року був надрукований роман М. Чернишевського «Що робити?». Панаса зачарували образи нових людей-революціонерів, чистих, чесних і справедливих. У них він побачив взірець справжньої передової людини свого часу.

Душа юнака була сповнена великих поривань, а жорстока й нещадна дійсність штовхала його на службу в задушливу канцелярію.

На той час у нього вже виробилися тверді і ясні погляди, він бачив у житті Правду і Кривду і рішуче став на бік Правди. Він бачив знедолене, ошукане, пригноблене селянство — і став на його боці, віддав йому всю любов, весь пал свого гарячого серця. Бачив, як панство зневажало українську мову, як ту мову не допускали в школи, в установи, як кривдили її і пхекали на неї пани, як забороняв її царський уряд,— і полюбив свою рідну мову навіки найніжнішою любов’ю, полюбив її за красу, мелодійність, яскравість, барвистість і співучість. Потім він цілий вік плекав її і леліяв, мов садівник свій неосяжний квітник з усіх квітів-медоносів, з усякого зілля запахущого. То розгортав у своїх творах, мов на килимах дорогих, її скарби незчисленні, показуючи всім: ось дивіться, які це коштовності, які самоцвіти, які в цій мові зорі мерехтливі, яке небо глибоке, яку музику вітру в ній чути і дихання людське. Погляньте, які думи в ній ширяють, які почуття вирують,— то бунтівливі і гнівні, то ніжні, як дівоча або материнська пісня, як перше слово дитини. Прислухайтесь, скільки плачу і стогону в ній, скільки журби і горя, скільки радощів і веселощів...

У статті «Про життя Тараса Шевченка», бувши уже відомим письменником, визнаним майстром слова, Панас Мирний писав: «Найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова, бо вона не що інше, як жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

...Митці-письменники допомагали кожному народові розвинути його мову і тим високо підносили його угору серед інших народів, бо найбільше усього славиться і шанується поміж людьми той народ, у якого його мова широко розвинута і збагачена творами всякого письменства».

Такі високі завдання поставив перед собою і Панас Мирний і ті завдання блискуче виконав,— розвинув українську мову в художній прозі й уславив свій народ невмирущими творами. Але тоді він ще тільки плекав у юнацьких мріях надію на те, що йому пощастить написати щось сильне, глибоко сердечне й зворушливе, твір, який нещадно затаврує зло і неправду.

Тоді це був худорлявенький височенький хлопець з тендітним обличчям, з м’яким поглядом і лагідною вдачею. Зовні — дрібний чиновник у канцелярії,— писарчук Прилуцького казначейства. А душа юнака, збурена ідеями й образами творів Тараса Шевченка і Миколи Чернишевського, вже готувалася до великого творчого подвигу в житті. Як то тяжко мати молоде орлине серце в грудях і жити в неволі!

У серпні 1867 року його перевели в Миргородське казначейство помічником бухгалтера. І анову — як пташка в клітці. Працював там майже чотири роки.

5 березня 1870 року Панас Рудченко, доведений таким життям до розпачу, писав у щоденнику: «І найшли на мене думки одна другої тяжче, одна другої важче. Пригадалася моя служба і в Гадячому, і в Прилуці, і тута. Невесело, і як невесело зробилось на душі... Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Ні, я виставлю тебе напоказ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування чоловічої совісті. Ти не даєш молодій людині ступня самостійно ступити — яке тобі діло до його віри, до його совісті, до його щастя і нещастя?..»

Прибої гніву поривали юнака повстати проти насильства й неправди. Він був художник від природи, і найсильніша зброя в його руках — слово, образ, мова. З цією зброєю він і вступив у бій з неправдою.

Одна з перших повістей його зветься «Лихо давнє і сьогочасне». Письменник зосередив свою увагу переважно на лихові сьогочасному, бо воно дужче допікало народові. У минулому пан чинив сваволю над своїми кріпаками, а тепер панич окрадає «вільних» селян, залишених без землі, без наділів, ошукує, визискує їх, тільки хитріше.

Лихоліття покріпацької доби змалював він і в знаменитому соціально-побутовому романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаному в 1872—1875 роках. Мов хірург на тілі хворого, поробив він глибокі розтини і до кісток розкрив болячки поміщицько-буржуазного суспільства царської Росії.

Як зародилась ідея роману?

На той час письменник працював у Полтавському казначействі. До речі, там він, у Полтаві, дослужившись до високих чинів, і прожив, працюючи, до самої смерті. На службі він — Афанасій Якович Рудченко, а в літературі — Панас Мирний. На службі, про людське око, офіціально він — чиновник, а дома, за письмовим столом,—