Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Алана! – радісно озвався старий звідкись зверху – йди сюди я в кабінеті.

Швидко вибігши на другий поверх, швидко знайшла ту кімнату в кінці коридору, в якій була сотню разів, починаючи з самого дитинства.

Кімната була витримана у суто чоловічому стилі. Тут переважали коричнево-сірі кольори. Важкі штори червоного кольору гармонійно виглядали разом із вікном, чия рама мала колір темного шоколаду. У тон йому були й меблі: масивна шафа, забита паперами та свитками, і величезний, ідеально прибраний стіл, на якому стояли чорнильниця з пером, гарно складені документи та кристал ментального зв’язку. Перед столом лежав біло-сірий круглий килимок. На світло-коричневих стінах весіли картини, а на стелі – кришталева люстра. Ліворуч від вікна знаходився великий підлоговий годинник. Старий сидів за столом у великому оббитому шкірою кріслі та розбирав якісь папери.

– Чергова справа? – уточнила я.

– Ні – хитнув головою детектив.

– А що? – не вгамувалась моя цікавість.

Старий зняв окуляри і помасажував пальцями перенісся.

– Просто знайшов старі документи – якось стомлено пробурмотів Дрейк. – А ти, Аланушка, що хотіла? – підняв погляд на мене.

Широко посміхнувшись, я простягла містеру Воткіненсу скруток, зі словами:

– Мама попросила передати – все не як не спадала з моїх губ щира усмішка.

– А це… – запитав містер Дрейк, узявши в руки предмет.

– Плед, який ви замовляли – продовжила я, коли детектив розв'язав стрічку і дістав вміст паперового пакунку.

– Дуже дякую і за роботу, і за те, що притягла моє замовлення сюди, – посміхнувся містер Воткіненс.

– Нема за що – відповіла, не відводячи завороженого погляду від щойно поміченої коробочки, що стоїть на підвіконні.

Чоловік, помітивши мій інтерес, розвернувся, щоб знайти його причину. Ну а я полегшила його пошуки:

– Містер Дрейк, а що в тій коробці? – вказала я на предмет мого інтересу і вже барвисто уявила, що там.

– А ти відкрий і подивися – усміхнувся містер Дрейк

– А можна? – як маленька перепитала я

І отримавши ствердний кивок, наблизилася до заповітної коробочки. Повільно піднявши кришку, з опаскою зазирнула всередину. Але коли розглянула вміст, навіть трохи розчарувалася.

У коробці лежали квіточки калатеї і вінок, сплетений із них.

Калатея – це рослина з смугастим листям і порівняно невиликими квітами. Кажуть, що зростають вони зазвичай на далекому півдні, та у нас ця рослина прижилася на диво гарно і часто вистеляє лісові галявини. Квіти ж помаранчеві, витягнуті, з «гострими» пелюстками.

– Навіщо вони вам? - здивувалася я.

– Смішна ти, Аланушка – подивився на мене детектив поблажливою усмішкою, і, побачивши, що вираз мого обличчя не змінився (тобто зрозуміліше не стало) почав пояснювати: – Так незабаром вечір Евридани і з завтрашнього дня почнуться 6 днів святкувань…

– Я знаю! Але як квіти зі святом пов'язані? – не зрозуміла я – Ні, я, звичайно, їх не раз у людей, особливо на це свято бачила, але досі не знаю, навіщо вони.

– Чула розповідь про купця Калана?

Бачачи моє заперечення, старий почав розповідь:

– Колись, років так 500 тому, стояло біля одного озера місто. І жив у тому місті купець, а ім'я його було Калан. Купець цей був людиною із загубленою у пітьмі душею хоч сам того і не усвідомлював. Калан – сирота, скільки себе пам'ятав, виріс із дядьком-рибалкою, але тільки й він одного жахливого дня покинув його. Довелося Калану самому піклуватися про себе. Швидко пішов ріст у нього торговій справі, та тільки зв'язався сирота з людьми недобрими, от і став схожий на них. Почав промишляти купець на брехні. Не помітив, як поступово весь світ став йому не милим. Розсварився він з старими друзями, посварився і з товаришами.

У мене очі защипало – так шкода купця стало.

- А озеро то священним було. Ніхто в ньому не плавав, і воду тільки для лікування хворих брали. Ніколи не було вбито там не одну рибу рукою людини, жоден очерет не був зламаний черевиком шкіряним… А все, бо жила в тому озері велика Евридана – мати 8 німф, богиня-охоронниця, покровителька всього сущого та захисниця добробуту сім'ї.

Стежила вона за всіма у тому містечку. І шкодувала бідного купця, не могла ні зрозуміти, ні пробачити жорстокості Аарона - володаря людських доль. Бажала добра вона всьому живому і тому вирішила допомогти Калану стати на шлях істини та нагадати йому про реальні цінності життя.

Одним теплим днем ​​Калан чекав возу зі своїми товарами і вирішив пересидіти спеку за чаркою холодного напою в таверні неподалік центрального в'їзду в місто. Проте тишу, що панувала в приміщені, раптом порушили лайки і жіночий плач. Трактирник за комір витягнув з кухні худу дівчину в обірваному ганчір'ї. І з криками «злодійка» замахнувся для удару. Купець спочатку виявив лише млявий інтерес до сцени, що утворилася, кинувши лише зверхній погляд у їхній бік. Однак чоловіка зупинив хлопець, який казна-звідки взявся. Хлопчина з вереском почав благати "дядечку не бити маму".

Дивно, але чомусь саме в цей момент у голову купця полізли спогади про те, як він маленьким хлопчиком ночами мріяв про прогулянки з мамою, подарунки від тата… і щоразу засинав увесь у сльозах ображений на долю за знущання з нього. А потім згадалося як дізнався про те, що його дядько затонув у річці східного лісу… як побачив принесене течією скалічене тіло… А йому тоді було приблизно стільки ж, скільки цьому хлопцеві.

Я мимоволі схлипнула, а детектив все продовжував...

– Не стримався тоді Калан і вигукнув: відпусти її. «А ні те що?» – спитав шинкар. Не моргнувши й оком, купець пообіцяв викликати варту. А мужик, повіривши, відпустив і жінку, і дитину. Зневажливо сплюнувши, шинкар пішов назад на кухню, а Калан допоміг жінці підвестися.

"Спасибі вам велике!" – радісно вигукнув хлопчина, повиснувши у купця на шиї. "Щоб ми без вас робили!" – схилила голову жінка, а купець, знявши дитину з шиї, нічого не слухаючи, пішов, так нічого і не сказавши