Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– А чому? – награно образився Рене, смішно насупившись і схиливши голову на бік – Сідай, підвезу – усміхнувшись від вуха до вуха, простяг хлопець – мені якраз по дорозі.

– Точно по дорозі? –  запитала, не бажаючи відволікати друга від роботи.

– Та точно, точно!

Почувши заповітні слова, я застрибнула, на подив юнака (такий ж награний, як і образа), на сидіння поруч із кучером.

– А був би тут Соул ти почула б тисячу і одну шпильку з приводу суворих правил пристойності і про те «що ти зобов'язана вийти за нього заміж через те, що він бачив твої голі ноги» – вирік нарешті хлопець і смикнув поводи

– По-перше, якби на твоєму місці був би Соул, я б сюди – показала пальцем на сидіння екіпажу – не сіла.

– А куди ж тоді?

– Я б взагалі не сіла! – повідомила чисту правду

– Це я отримав таку честь? – єхидно поцікавився сам собі під ніс візник, за що й отримав по носку маленьким, але гострим каблучком.

– Ну а по-друге, мої ноги не бачив ні ти, ні він – самовпевнено задерла я ніс, насолоджуючись шипінням поваленого супротивника.

– Впевнена?

– Так

– А з чого раптом така впевненість? – захихотів хлопець

– Це костюм столичного типу. Тобто, для тупих, у мене штани під сукнею – потойбічним голосом промовила я.

Регот припинився, але лише на секунду, щоб поновитися з новою силою

– Ти не виправна!

Рене й справді довіз мене до будиночка Олени – нашої міської знахарки та, за сумісництвом, головної свахи.

Дорогою ми посміялися з приводу моєї невиправності та незмінності юнака... Чомусь наринули спогади про минуле... Так багато часу минуло. Сама дивуюся: мені вже сімнадцять!

– А я одружуся через місяць – приголомшив Рене, мрійливо посміхаючись

Сказати, що я була шокована – нічого не сказати. Як збиралася зістрибувати, із занесеною в повітря ногою і піднятою для прощання долонею так і залишилася.

Глянувши на мене, юнак заржав, а жеребці разом із ним. Можливо, я образилася б, якби не той ступінь шоку, в якому знаходилася.

– А чому так рано…? На кому? Чи не маленький ще? – видала разом всі хвилюючі мене питання без роздумів.

– Захотілося! На Алісі! старший за тебе буду! – перекривляючи мене, відповів одразу на всі запитання юнак

"Аліса?" – подумала я, згадавши мініатюрне біляве та блакитнооке дівчисько.

– А… так швидко? – Тільки і змогла ошелешено видавити я

– Швидко? Та я вже 3 роки за нею бігаю – обурився хлопець, а потім широко посміхнувся – і нарешті отримав добро.

– А батьки не проти? – З живим інтересом уточнила я

– Батько – ні. А батьки Аліси просто у захваті! – радісно обізвався Рене

– Зрозуміло… – зітхнула я – гаразд, прощай!

– До зустрічі Алана…

Чомусь тоді я не вловила смутку в голосі, а може просто не надала йому значення... Правду люди кажуть: «Прислухайся до світу, і він тобі все скаже... попередить і збереже»

Зіскочивши з екіпажу, побігла до будиночка, навпроти якого стояла весь час, поки ля-лякала з Рене. А за спиною почулися впевнене «Пру» і цокіт копит.

Зупинившись біля дверей, видихнула напругу, що взялася не відомо звідки, і постукала.

– Увійдіть – прозвучало бадьоре з будиночка, і я відчинила двері.

Відразу запахло якимись травами та лікарськими настоянками. Зайшовши, удостоїлася бачити досить простору кімнату з відмінним освітленням в «обличчі» великого вікна. На стінах весіли полички, і підвісні шафки зі скляними дверцятами. Під єдиним вікном стояв старий, замизканий, але добротний дубовий стіл. Біля каміна, що знаходиться коло дальньої стіни праворуч від дверей, стояла бабуся, яка ритмічно помішувала якусь киплячу рідину, що віддає на запах м'ятою.

– Вітаю! – голосно привітала я.

– Хвилиночку... – протягнула Олена і, схопивши ганчірку, що лежила на столі, переставила казанок з тією самою рідиною на стіл.

Переконавшись, що казанок стоїть рівно і падати не збирається, травниця поклала ганчірку поряд із казаном і повернулася до мене.

– Алано! – усміхнулася мені Олена – ти щось хотіла?

– Здрастуйте, Олено. Я принесла книги, які мама минулого тижня взяла – показала на два відносно тонкі томики.

– А! так, пам'ятаю, пам'ятаю – кивнула жінка – Неси їх сюди.

Забравши книжки, бабуся, примружившись, запитала:

– Ти подумала? Про те, що я тобі запропонувала?

– Так – зам'явшись, чесно відповіла я

– І…? – з нетерпінням запитала жінка похилого віку, готуючись ловити кожне слово.

– Вибачте але ні – похитала я головою – Поки що, ні. – Спробувала я пом'якшити свою відмову

– Ти впевнена? – засмутилася знахарка

– Упевнена – заявила я м'яко, але непохитно.

– Ну, тоді, гаразд… – зовсім засмутилася бабуся.

Мені її навіть стало жаль... Адже вона так хотіла, щоб саме я в неї травній справі та знахарству вчилася. Але мені це не зовсім цікаво. А якщо точніше, я й зовсім подібним не цікавлюся.

–Ти ще щось хотіла? – глянула на мене Олена.

–Я? Ні – хитнула негативно головою, а подумавши, додала – піду я, мені час... До побачення!

– Прощавай Аланушка! – зі щирою посмішкою попрощалася бабуся.

Від сюди до будинку містера Дрейка всього 3 будівлі пройти потрібно. Я пролетіла цю відстань на такій швидкості, ніби за мною голодна зграя вовків гналася, але з діаметрально протилежним настроєм.

Містер Воткіненс – місцевий детектив, який працює в основному зі справами інших сусідніх міст, тому що у нас злочини, Слава Богині, не трапляються, а якщо й трапляються, то дуже рідко.

– Містер Воткіненс – покликала, зайшовши в хол великого чотириповерхового будинку, що був схожий на замок.

Мене завжди дивувала будова нашого містечка... Поряд з одноповерховими будиночками, що нічим не примічаються, можуть стояти великі будівлі схожі на лялькові будиночки, якими грають діти багатіїв в великих країнах.