Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

На той час люди вже юрмилися за дверима аптеки до середини вулиці. Знадвору до скляних дверей притискались обличчя цікавих — так заглядають у вікно, намагаючись роздивитися, що діється в напівтемній кімнаті. Там не вгаваючи гукали:

— Слово, Віллі, слово!

— Ти ба,— мовив Віллі у бік Дока, який повис на нікельованому крані сатураторної колонки й проводжав очима кожну краплю кока-коли, що зникала в роті Хазяїна.— Ти ба,— повторив він.— Я їхав сюди не для того, щоб виголошувати промови. Я їхав провідати свого тата.

— Слово, Віллі, слово! — волали на вулиці.

Хазяїн поставив порожню склянку на мармур.

— Нашим коштом…— прохрипів Док, мало не пускаючись духу від захвату.

— Дякую, Доку,— сказав Хазяїн і вже рушив був до дверей, але потім обернувся.— Ти краще не йди звідси і постарайся продати чимбільш аспірину,— порадив він.— Треба ж відшкодувати збитки.

Він протиснувся до дверей, юрба розступилась, і ми потяглися слідом за ним.

Містер Даффі порівнявся з Хазяїном і спитав, чи збирається він виголошувати промову, але той на нього й не глянув. Він повільно й упевнено простував через вулицю, їдучи крізь натовп так, наче там і душі живої не було. Тиснява довгастих червоних облич навколо, з яких на нього дивились обачні, насторожені й дикуваті очі, розсувалась у цілковитій тиші. Він розтинав людську масу, мов корабель воду, а ми йшли у нього в кільватері, всі ми — і ті, що були з ним у «кадилаку», і ті, що їхали другою машиною. Потім натовп змикався за нашими спинами.

Хазяїн і далі простував уперед, трохи нахиливши голову, як людина, що вийшла прогулятися на самоті, занурена в свої думки. Капелюха він ніс у руці, і чуб упав йому на чоло. Я знав, що чуб у нього звис, бо побачив, як Хазяїн раз чи двічі мотнув головою, наче норовистий кінь, що відчув вудила,— він завжди робив такі рухи, коли гуляв сам-один і чуб спадав йому на чоло.

Отак навпростець він перейшов вулицю, тоді рештки моріжка перед окружною управою і ступив на сходи. Туди за ним уже не пішов ніхто. А Хазяїн піднявся на ганок і поволі обернувся лицем до натовпу. Став собі й мовчки дивився на весь той люд, злегка кліпаючи своїми великими очима,— ніби оце щойно вийшов із сутіні вестибюля й ще не звик до ясного світла надворі. Він стояв і кліпав очима, чуб звисав йому на чоло, а під пахвами його світлого літнього костюма видно було темні плями поту. Нарешті він труснув головою, і, хоч сонце світило йому просто в обличчя, очі його раптом викотились, і в них з’явився знайомий мені блиск.

«Ну, починається»,— подумав я.

Так було завжди: очі його раптом викочувалися, і з’являвся той особливий блиск. І тоді ти знав, що в ньому щось зрушилось, і думав: «Ну, починається». Воно починалося так завжди. У викочених очах з’являвся той блиск, і ти відчував у себе в животі холодну судому, так наче хтось там, у мороці твого єства, міцно вхопив щось рукою в холодній гумовій рукавичці. Так само, як у ту мить, коли, повернувшись серед ночі додому, бачиш під своїми дверима жовтий конверт з телеграмою, нахиляєшся, береш його в руки, але якусь мить не наважуєшся розкрити. І, стоячи перед дверима з тим конвертом у руці, відчуваєш на собі чиєсь око — величезне око, що дивиться просто на тебе крізь далеч і темряву, крізь мури й будинки, крізь твій одяг, білизну і шкіру, дивиться й бачить, як ти скулився там у мороці, всередині свого єства, мов слизький, крихітний і жалюгідний зародок, якого ти носиш у собі. Те око знає, що там, у конверті, й хоче побачити, як ти розкриєш його і також дізнаєшся про це. Але слизький, крихітний і жалюгідний зародок — а це ж ти сам,— що скулився в мороці, який теж ти, підводить своє жалюгідне личко, і очі його невидющі, і він мерзлякувато тремтить усередині тебе, бо не хоче знати, що там у тому конверті. Він хоче лежати в темряві, і не знати, і грітися в своєму незнанні. Загалом людина прагне знання, але є одна річ, якої їй не дано знати. Людині не дано знати, чи в знанні її порятунок, чи загибель. Вона, звісно, і так, і так загине, але ніколи не дізнається, чи то вона загинула від набутого знання, чи то від знання ненабутого й чи не врятувало б її це знання, якби вона його набула. І хоч у животі твоєму — холодна судома, але ти розкриваєш той конверт, не можеш не розкрити того конверта, бо людина прагне знання.

Хазяїн стояв незворушно, його викочені очі блищали, а натовп не озивавсь ані звуком. Чути було тільки, як очманіла липнева муха без угаву дзижчить серед листя однієї з катальп, що стояли на площі. Та зрештою вгамувалася й вона, і все завмерло в чеканні. І тоді Хазяїн легко й безгучно ступив крок уперед.

— Я не збираюсь виголошувати ніякої промови,— сказав він і осміхнувся. Але очі його були так само викочені й блищали.— Я приїхав сюди не промовляти. Я приїхав навідати свого старого тата й побачити, чи не лишилося в нього в коптильні чогось смачненького. «Ану, тату,— скажу я,— де ваша хвалена копчена ковбаса, де ваша хвалена шинка, де…»

Отаке він казав, але голос був не той, бо наче проходив крізь ніс і звучав безбарвно, та ще й з невеликими паузами за кожним словом — як говорять там, у краю червонястих пагорбів: «Ану… тату… де… ваша…»

Та блиск в очах не зникав, і я подумав: «А може, таки починається. Може, ще не пізно». Цього ніхто не знав напевне. Гляди — й ось воно, і він уже промовляє.

Одначе він казав: «…отож ніяких промов не буде…» — своїм звичайним, своїм власним голосом. А чи був то його власний голос? І хто знав, який у нього насправді голос, котрий з його голосів справжній?

Він говорив далі:

— І не для того я сюди приїхав, щоб просити у вас чогось — не проситиму навіть ваших голосів на виборах. У святому письмі сказано: є на світі троє, ба ні, четверо таких, що ніколи не бувають ситі, ніколи не скажуть «досить»…— Тепер голос його змінився.— Це смерть, безплідна жінка, пересохла земля і вогонь — вони ніколи не скажуть «досить». Та