Дарина Гнатко - Душа окаянна, Дарина Гнатко

будь-що. – Треба буде, я тебе й напівживою за коси потягну до вівтаря, а за пана Ковальського, аби засватав, віддам, не роздумуючи.

Марта гнівливо зиркнула чорним оком.

– Хоч би там що, не піду! Вдавлю себе, візьму гріх на душу, а по-вашому все одно не буде! – вигукнула, гордовито випростовуючись. Васса від тих слів її похолонула й дрібно-дрібно захрестила груди. Он як позиркує, гаряча та нестримна, а що як справді заподіє собі щось? Господи, заступи й помилуй її від такого гріха, про який і подумати страшно, не то що промовити.

Вона кинулась до доньки.

– Мартуню!

– Ану цить! – заревів могутнім голосом отець Сава з такою силою, що пополотніла Явдоха трохи не зомліла, але Марта навіть не здригнулась, гордовито стояла перед розгніваним батьком, чия лють дедалі дужчала. І Васса знала, чом суперечить йому Марта, чом спокою вона не має, чом кидає в лице батькові ці непокірливі слова. Не може вибачити, бідолаха, йому того, що забрав у неї Микиту, нещадним крадієм украв у молодшої дочки перше кохання. – Досить пестити вже її, бісову душу, і так випестила та викохала зміюку в домі моїм! Та я свого не полишу, пана полковника через примхи дурної дівки не втрачу. Затям собі добре, Марто, ти все одно вволиш мою волю.

– Ні!

Мить, і важка, з товстими пальцями рука, що в храмі Божім чинила відправи, саднула в ніжне біле личко Мартине. Гордовита голівка з важкою, товстою косою гойднулась назад, а з розбитої нижньої губи червоною стрічечкою зазміїлася свіжа кров.

– От душа проклята, окаянна, – засичав Красногляд і вдарив ще раз. Почервоніла від ляпаса того ліва бліда щічка ніжного лиця попівни затряслася вся. Нажахана Васса заклякла й не здужала поворухнутись, але Марта гордо звела голову, сміло дивлячись на батька очима, сповненими ненависті. – Я навчу тебе, як бути послушною батькові! Досить вже ховатись за материними спідницями, дорослою вже стала, коли з парубками кохатися ласою зробилась, блуднице вавилонська, душе окаянна! І молися в піст, молися до самого Різдва, аби пузатою від того клятого Мірошника не стала, бо своїми ж руками вдавлю.

Марта безстрашно закинула голову.

– То давіть уже зараз!

Отець Сава підозріло зіщулився.

– Невже пузата?

Васса недовірливо поглянула на дочку. У чорних очах Мартиних жеврів переможний вогник. Господи, донечко люба, донечко ж ти ріднесенька, що ж бо ти накоїла? Як змогла ти, дитя чисте та невинне, віддатися чоловікові, нехай і коханому, до святого вінця?

Очі Красногляда налилися кров’ю.

– Кажи, тварюко! Пузата?!

Марта тільки коротко кинула у відповідь:

– Так!

Серцем відчула Васса, що чоловік зараз кинеться на донечку, кинеться вже не тільки личко вродливе вдарити, а й тіло юне стусанами бити, красу нівечити, що її вона, Васса, викохала. І похопилася до чоловіка, затуляючи тілом свою кровиночку. Та де там! Відкинув він її, мов ведмідь птаху, пазурами нещадними вхопився в тіло під свиткою і з такою силою жбурнув об стіну, що Васса на мить утратила пам’ять від гострого болю в руці. І вже між Мартою та її кривдником не залишилося нікого, хто б захистив, закрив собою дитя Вассине від нещадного гніву батька рідного, від – сором людям сказати – ієрея Божого, котрий вмів так службу правити, що навіть звиклі до всякого в боях козаки не стримували сліз. Та чи знав хто, яким міг бути цей служитель Божий у хвилини страшної, нелюдської люті? Чи уявляв хто, що не тільки дружину духопелами був спроможний почастувати, а й власне дитя, плоть від плоті своєї здатен кинутись душити? Господь, певне, в ту мить відвернувсь од дому свого служителя, і Васса скрізь туман болю побачила, як дужі руки чоловікові зімкнулись на тонкій білій шийці доньки, і долинуло до неї його нелюдське гарчання.

– Я тебе породив, я тебе й задавлю!

Васса закричала, страшно закричала, зійшовши на хрип, і крик той був криком смертельно враженої в саме серце живої істоти, криком пораненої гострим страхом та болем за дитину матері, на очах у якої інша людина, що прожила з нею тридцять років і куцою, далекою ласкою подарувала їй це дитя, тепер намагалась відібрати безцінне життя рідної кровинки. Забувши про біль, Васса знову кинулась до чоловіка, силкуючись відтягнути його дужу, кремезну постать від донечки, відтягнути руки ті сильні, що нещадно вп’ялися в шию Марті.

– Саво, батечку, відпусти! Благаю!

Та чи чув він її, цей звір, що вселився в немолоде вже тіло її чоловіка? Хто його знає, засліплений нападом люті, він навіть не здригнувся, тільки знову штовхнув Вассу ліктем, ослабивши на мить тиск своїх сильних пальців на Мартиній шиї. І можливо, саме ця мить урятувала їй життя. Нараз гучно застогнали всінешні двері й до хати, впускаючи морозяне повітря, увійшли сини отця Сави.

– Здуріли, батьку?

Панас, дужий та високий, весь у Красногляда, зараз ведмедем кинувся на батька, який геть стеряв розум від люті. Марта вже хрипіла, коли дужі братові руки відтягнули від неї панотця, і знесилено впала на руки Данила, молодшого з братів.

Отець Сава рвався з Панасових рук.

– Пусти, іроде! Нехай вдавлю блудницю кляту!

– Вгамуйтеся, батьку, – спокійним голосом озвався Панас, міцно тримаючи панотця.

Васса кинулась до доньки.

– Жива, донечко, жива! Жива, лебідонько! – тихо заплакала вона, притискаючи дочку до себе, до свого серця зраненого, намагаючись не дивитися на страшні червоні знаки від чоловікових пальців, що проступали на білій шиї Марти. Дівчина, немов утративши всі сили після батькового нападу, довірливо притулилася до теплого тіла матері. Прохолонув трішки й Красногляд у міцних руках старшого сина, вже не рвався до Марти з такою силою, а тільки позиркував зле. Запала врешті важка, немирна тиша. Васса тримала доньку й налитими слізьми очима вглядалася в скорботний, мовчазний образ Богородиці, і серце її у відчаї волало до Неба – за що ж напасть така їхній родині, за що їм нещастя таке? Та вони ж і постів дотримуються, і панотець відправи які чинить, і пожертви бідноті не жалкує. То за що ж лишенько отаке родину спіткало, за які гріхи та беззаконня не вгледіла вона доньки своєї виплеканої? За що, за що ж рідний батько, слуга Божий, мало не вдушив рідну доню? Та мовчало Небо, мовчала Пречиста, скорботна та сувора мальованим ликом.

Урешті отець Сава заспокоївся.

– Відпусти, – тихо промовив він до Панаса, пересмикуючи плечем і невдоволено поглядаючи на сина. – Не займатиму я вже її! Нехай живе, блудниця вавилонська!

Панас відпустив, але очей з батька не зводив. Та