Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

Він задрімав, а я тримала його за руку, слухаючи зливу й занурюючись у спогади про нас. Коли мені було шість років, Оїн став моєю опорою та опікуном. Він обіймав мене, коли я ридала за батьками, які вже не повернуться. Мені відчайдушно хотілося, щоб він зміг обняти мене знову, щоб ми змогли почати спочатку, бодай для того, щоб прожити з ним ще одне життя.

— Оїне, як я без тебе житиму? — затужила я вголос.

— Я тобі більше не потрібен. Ти вже геть доросла, — пробурмотів несподівано. Я гадала, що він міцно заснув.

— Ти завжди будеш мені потрібен, — заплакала я, і в нього знову затремтіли губи: він розумів, яку відданість виражали мої слова.

— Ми ще зустрінемося, Енні.

Оїн ніколи не був релігійний, і ці слова мене здивували. Його виростила бабуся, яка була ревною католичкою, але мій дідусь покинув релігію у вісімнадцять, поїхавши з Ірландії. Він наполіг на тому, щоб я навчалася в католицькій школі у Брукліні, та цим моє релігійне виховання й обмежилося.

— Ти справді в це віриш? — прошепотіла я.

— Я це знаю, — сказав він, розімкнув важкі повіки й тужливо поглянув на мене.

— А я — ні. Не знаю. Я дуже тебе люблю і не готова відпустити.

Я плакала всерйоз, уже відчуваючи його втрату, свою самотність і довгі роки попереду без нього.

— Ти вродлива. Розумна. Багата. — Він кволо засміявся. — І всього цього досягла сама. Ти і твої історії. Енні, дівчинко, я дуже тобою пишаюся. Дуже. Але в тебе немає життя поза книжками. Немає любові. — Його очі затуманились і оглянули простір поза моєю головою. — Поки що немає. Енні, пообіцяй мені, що повернешся.

— Обіцяю.

Після цього він заснув, а я заснути не змогла. Я залишилася поряд, прагнучи його присутності, слів, які він міг вимовити, втіхи, яку він завжди мені давав. Він прокинувся ще раз, задихаючись від болю, і я допомогла йому проковтнути ще одну пігулку.

— Будь ласка. Будь ласка, Енні. Неодмінно повернися. Ти конче потрібна мені. Нам обом.

— Про що ти, Оїне? Я тут. Кому я потрібна?

Він марив, плавав у своєму болю, поза межами свідомості, а я могла хіба що тримати його за руку й удавати, ніби все розумію.

— А тепер спи, Оїне. Так біль легше буде витримати.

— Не забудь прочитати книжку. Він кохав тебе. Він неймовірно тебе кохав. Він чекав, Енні.

— Хто, Оїне?

Я не стримала сліз, і вони закрапали на наші переплетені руки.

— Я сумую за ним. Стільки часу минуло…

Дідусь тяжко зітхнув, так і не розплющивши очей. Те, що він побачив, було в його пам’яті, в його болю, і я дозволила йому марити, аж поки белькотіння не перейшло в неглибоке дихання й неспокійні сни.

Ніч закінчилася, настав новий день, але Оїн уже не прокинувся.

2 травня 1916 року

Він мертвий. Деклан мертвий. Дублін у руїнах, Шон Мак-Діармада чекає на розстріл у в’язниці Кілмейнгем, а що сталося з Енн, я не знаю. Та все ж я сиджу тут і заповнюю сторінки цієї книжки так, наче це поверне їх усіх. Кожна деталь — це рана, але я почуваюся зобов’язаним відкрити їх заново, оглянути, бодай для того, щоб осмислити все. Та й маленькому Оїнові колись треба буде дізнатися, що сталося.

Я збирався битися. Великодній понеділок розпочав із рушницею в руках, але відклав її й більше не взяв. Відколи ми ввірвалися до головпоштамту, я перебував на імпровізованому пункті першої допомоги, а мої руки були по лікоть у крові й безладі. Усе було погано організовано, і ми дуже хвилювалися, тож перші кілька днів ніхто не знав, за що взятися. Утім, я вмів перев’язувати рани й зупиняти кров. Умів накладати шини й витягувати кулі. Це й робив протягом п’яти днів під постійними обстрілами.

Я почувався тоді мов уві сні: геть без відпочинку, такий стомлений, що був ладен заснути стоячи, похитуючи головою в такт артилерійським залпам. Увесь цей час мені не вірилося, що це насправді діється. Деклан не тямився з радощів, а Енн, коли на Секвілл-стріт почала стріляти канонерка, була зворушена до сліз — ніби застосування важкої артилерії свідчило про здійснення нашої мрії про повстання. Вона була певна, що британці нарешті починають дослухатися. Я ж розривався між гордістю й відчаєм, між своїми хлопчачими мріями про націоналізм і повстання ірландців — і між звичайною руйнацією, що відбувалася довкола. Я знав, що це все намарне, та чи то дружба, чи то відданість ідеї спонукали мене долучитися до боротьби, хай моя роль і полягала лише в тому, щоб у всіх повстанців — обідранців, ідеалістів, фаталістів — був хтось, хто доглядав би за їхніми пораненими.

Деклан узяв із Енн обіцянку триматися подалі від небезпеки. Вона, Бріджид і маленький Оїн сховалися в моєму будинку на Маунтджой-сквер, коли ми з Декланом долучилися до лав добровольців, які йшли вулицями, рішучо налаштовані здійснити революцію. Енн приєдналася до Деклана в головпоштамті в середу, розбивши ногою вікно й перелізши через його зазублені краї до чоловіка. Вона навіть не помітила крові, що струменіла з порізів на лівій нозі й долоні від розбитого скла, доки я не примусив її сісти, щоб їх обробити. Енн сказала Декланові, що якщо він загине, вона помре з ним. Хоч як він лютував і погрожував, вона на це не зважала й почала допомагати, ставши гінцем між головпоштамтом і фабрикою Джейкоба, бо зброї їй ніхто не давав. Жінкам набагато легше було ходити сюди-туди, не наражаючись на допити чи постріли. Коли їй перестало таланити, не знаю. Востаннє я бачив її рано-вранці у п’ятницю, коли відхід із поштамту став неминучим через полум’я, що повзло обабіч уздовж Еббі-стріт.

Я евакуював поранених до лікарні на Джервіс-стріт за допомогою нош, які випросив у працівника бригади швидкої допомоги святого Іоанна. Ще він дав мені три нарукавники Червоного хреста, щоб у нас не стріляли — і щоб нас не зупиняли — дорогою на південь уздовж Генрі-стріт до Джервіс-стріт і назад. У Конноллі була розтрощена щиколотка, та він відмовлявся покидати нас. Я полишив його на Джима Раяна, студента-медика, який був там від вівторка. Я тричі пройшов той шлях до настання темряви, а тоді ми з двома добровольцями (хлопцями з Корку, які приїхали до Дубліна, щоб долучитися до боротьби) не змогли повернутися через барикади. Я сказав