Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

Так і почалася моя перша лекція з новим для мене заняттям. Про те що мене чекають пекельні тортури, я дізналася тільки згодом.

Першим ділом мені треба було знов знайти мову з дядьком Осі, бо не дала влаштувати допит за першим знайомством. А якщо домовик не в гуморі, то і в домі потім все не гаразд, то гардина впаде на голову, якось випадково, то вазон у ліжко, або цукор одразу стає сіллю.

Як у всіх домовиків у мого є слабкість до посуду та домашнього начиння. Так у нас з'явився робот пилотяг, так-так, таке диво техніки захотів Осі, а ще він полюбляє каву, на відміну від мене. Різні види зерна, як змелено та й все таке інше, а особливою його прихильність користуються серіали. Наприклад зараз він передивляється " Величне століття" це вже вп’яте, мабуть, а ми нічого не можемо з цим зробити.

Так от я декілька місяців тому згадала про цей факт перед Уною, це одна з русалок мого моря, і в її обличчі зустріла ще одну фанатку Хюрем султан. І вона обмовилася, що зустріла коліжанку, яка знайшла іншу коліжанку, яка дізналася де лежить у чорному морі справжній турецький човен того часу. Та вони можуть знайти щось звідти тільки для відданих шанувальників.

Вже при такому розкладі я не стала вагатися і домовилася про сувенір для Осі. Що це мені коштувало, навіть не хочу згадувати. У русалок є свої слизькі секрети.

Але тепер у моєму схроні лежить справжня мідна турка часів османів, та ще й в оздоблені тюльпанів, а на кінці ручки справжні рубіни, викладені у вигляді на півмісяця.

Гадаю це підніме настрій моєму домовикові.

— Дядько Осі, — погукала я у своїй кімнаті.

—Чого тобі? — досить невдоволено пролунало із за шафи.

— Дядько Осі, у мене дещо є для тебе, — мій голос лунав максимально винувато.

— Дещо дуже особливе. Я думала подарувати на моє відьомське повноліття. Бо ти для мене все, а тут така нагода. Тож я таке не виховане дівчисько, що не дає дорослим поговорити, непутяща відьма та зовсім іноді ледащо, — я пішла в ва-банк і видала все по підготовленому сценарії.

— Ох ти й базікало, Устино. Що там в тебе? — домовик з'явився із повітря прямо коло мене, на ліжку.

—Дивись, це тобі, — і дістала з маленького порталу турку.

— Це справжня турка Роксолани, знайдена у чорному морі. Її зробив сам Сулейман і подарував Хюрем, а потім уже турку намагалися вивезти, але корабель потонув і лежала вона собі на самому дні, — я бачила як з кожним моїм словом, мене пробачали та в очах домовика розгоралося полум'я інтересу.

— Устино, це ж справжнісінький   антикваріат. Це ж реліквія! — Осі взяв турку наче вона ось-ось розсиплеться.

— На форумі всі позеленіють від заздрощів, хай їх жаба вхопить. Хоча ти іноді й така відьма, але ж така хороша.

Дивлячись на такого щасливого домовика, мимоволі мої губи розтягувалися в усмішці.

— На здоров'я, хай то буде найсмачніша кава, — доброзичливо промовила я, уже дивлячись на пусте ліжко.

Вітер через розчинене вікно тріпав легкі штори, заносячи до кімнати свіже весіннє повітря і запах моря.

Як же хочеться просто зараз пірнути з головою у ці прохолодні хвилі та не думати про нового вчителя, про все ближче повноліття, не перейматися про можливі загрози, і всі інші справи.

А просто море, хвилі й ти.

Ох, щось я й розкисла на хвильку, час долучитися до нового. Переодягнутися у спортивну форму, заплести та підібрати волосся і вперед вивчати бойову магію.

Так наказав учитель який тепер живе на другому поверсі мого будинку поруч з моєю кімнатою. Що однозначно ускладнює мої намагання не думати про нього. Бож він справді симпатичний парубок якого я зустрічала за свої майже вісімнадцять років. А ще він справжній тиран, як дізнаюся я через пів години.

Все почалося досить спокійно, заняття на березі моря, на пісочку. Сонечко гріє, легенький вітерець, торкається моїх щічок. Прямо ідеальний початок. Але моя п'ята точка відчуває, що буде не просто фізкультура.

— Почнемо з розминки, твої суглоби й м'язи ще не готові до навантажень, тож почнемо з легенького. Повторюй за мною, — голос Богдана лунав дуже бадьоро.

То ж я активно почала повторювати, знаєте спорт то моє друге покликання. Так я думала, коли активно крутила руками.

— А тепер трішки побігаємо, кіл двадцять тобі вистачить. Поступово втягнешся і будемо додавати. Зараз навколо будинку, за садком і сюди. Я трохи під шаманив над стежкою, щоб для початку було зручніше. Ну що побігли? — і він досить жваво рушив.

А мої вирячені очі та щелепа, яка відпала аж до землі залишилися без уваги. Жила ти собі Устино і горя не знала, а тепер вперед двадцять кіл.

Після третього я готова була попрощатися зі сніданком. Після сьомого я зненавиділа всі свої кінцівки. Після чотирнадцятого я зненавиділа Богдана, потім я благала про помилування, потім я обіцяла собі що більше жодних налисників.

А після останнього кола на фініші я просто розтяглася на такому прохолодному пісочку і просила мене вбити, аби більше не страждала.

А цей тиран і садист, стояв поруч і всміхався. Мені здається він навіть не спітнів.

— Відпочинь п’ятнадцять хвилин і будемо продовжувати, — сказав він і сів поруч.