Михаїл Блоковський - Я застряг в одній сцені, Михаїл Блоковський

Він вийшов з кафе, не помітивши, як офіціантка помахала йому рукою услід. Всі в кафе завмерли в ту саму мить, як дзвіночок над дверима продзвенів удруге. Люди, мов на паузі, спинилися на своїх місцях. Шкіра поблідніла, стала нагадувати колір манекенів. Лишилися не змінними лише їхні застиглі у моменті щастя посмішки.

Головний герой кинув собаці шматок бекону і перейшов дорогу. Відчинив двері театру і зайшов усередину.

— Читачу, так як ви сьогодні мій головний гість, я хочу показати вам виставу. Свій власний витвір у жанрі драматургії. Це буде величне шоу для величних нас.

Він розчахнув двері залу, підняв руки над головою і кілька разів поплескав долонями. В мить усі прожектори загоріли. Головний герой зайшов на сцену, глянув на порожні сидіння, посміхнувся й вигукнув:

— Агов, Народ! Шоу починається.

З вулиці чулися звуки тупотіння. За мить у залу вже заходили десятки, сотні чоловіків та жінок. Усі панічно почали займати місця, з нетерпінням очікуючи початку шоу. Лише через п'ять хвилин усі заспокоїлися і тоді запала тиша.

— Сьогодні великий день, — почав Головний герой. — Сьогодні історія не обірветься на півслові. Вона проллється на сторінках цієї оповідки і просякне на папері, як слід від п'янкого вина. Сьогодні я, Головрило, дарую вам цей момент.

— ТА-А-А-К! — в унісон закричали всі глядачі.

— Момент, у якому не буде правил, не буде зазначених обсягів, не буде перешкод. Сьогодні на вас чекає величне шоу.

— УРА-А-А-А!

— ТОЖ НЕХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ СВЯТО!

Усі зааплодували, закричали, засвистіли. Від атмосфери в залі стіни затряслися, люстри задзвеніли, прожектори замиготіли. Відчувши цей кураж, Головний герой, не стримуючи емоцій, закричав з усіх сил:

— НЕХАЙ БУДЕ СВІТЛО!

Із-під зали вистрелили струмені іскор, над глядачами загоріли яскравими барвами салюти, іскри ці падали на глядачів, а ті в захваті закричали і зааплодували ще сильніше.

— НЕХАЙ ЗАГРАЄ МУЗИКА!

Музикальна трупа в оркестровій ямі взяла в руки свої скрипки, гітари, віолончелі та заграли з таким запалом, що здавалося, серце ось-ось вискочить із грудей.

— ТАНЦЮРИСТИ, НА СЦЕНУ!

За мить до Головного героя вийшли балерини, циркачі, танцюючи танго чоловіки і ведмідь на велосипеді. Дві жінки з факелами затанцювали з полум'ям, вимальовували вісімки в повітрі, а тоді стали спинами до Головного героя, підняли факели і плюнули вогнем. Язики полум'я змішувалися з іскрами салюту, утворюючи спалахи сліпучого світла, з якого вилітали білі голуби.

Зал аплодував і танцював, підспівуючи оркестру.

— А ТЕПЕР НА СЦЕНУ ВИЙДЕ СЛОН!

За кулісами почулися могутні кроки величного створіння і на сцені з'явився прикрашений червоними квітами і золотими прикрасами індійський слон. Він обережно пройшов між балеринами до центру, підняв свого хобота і затрубив з усіх сил. Над сценою пролетіли на трапеціях два каскадера. На пів дорозі вони зістрибнули, зробили сальто і приземлилися на спині величної тварини. Взялися за руки, нахилилися в різні сторони і стали дарувати повітряні поцілунки всім глядачам.

Музика все набирала титанічно високі тональності, підходила до самої кульмінації і в найгідніший момент закінчилася на пронизливій, аж до екстазу могутній ноті.

— ФЕЄРІЯ! БРАВО! НА БІС!

Завіса сцени опустилася, прожектори погасли і зал зірвався аплодисментами.

— Ну як вам, читачу? — спитав Головний герой. — Сподобалося? Трохи шоковані? Розумію. Мене крапельку занесло. Момент із голубами був, мабуть, лишній. Ходімо, я вам ще дещо покажу. Вам має сподобатись.

Головний герой пішов за куліси по слабо освітленому коридору. Спинився навпроти дверей, дістав із кишені ключ, відімкнув замок і зайшов у темну заборонену кімнату.

Увімкнувши світло, він демонстративно підняв руки, явно чогось очікуючи.

— Я хочу, аби ти описав це місце.

Головному герою не можна сюди заходити. Тим більше показувати цю кімнату читачу. Це... особисте.

— Та благаю, не опирайся. Зроби мені подарунок на день народження. Опиши це місце.

Гаразд. То була незвичайна розмірами комірчина і радше нагадувала закинутий всіляким мотлохом бальний зал без вікон. Більшість речей накрита білими простирадлами, інша частина припадала пилом. Різноманітні реквізити, карнавальні костюми, кілька вишуканих автомобілів, побутові речі та тому подібне — все це зберігалося в одному місці, прихованому від людського ока.

— Це цікаві речі в уяві автора, — сказав Головний герой. — Він зберігає тут абсолютно все на випадок, якщо щось знадобиться для якоїсь оповідки. Дивіться, тут лежать записані на горах паперу різні образи людей. А в сейфі поруч сховані покинуті ідеї невдалих історій.

Головний герой мусить піти звідси. Йому тут не місце.

— Та перестань. Ми нічого такого не робимо. Лише дивимось. До речі, читачу, погляньте сюди.

Він підійшов до старої саморобної шафи, відкрив дверцята й увімкнув у ній настільну лампу. Вона вмить освітила всі полички, заповнені всілякими реліквіями, які дуже дорогі. Але, схоже, Головний герой вирішив начхати на ввічливість. Він обережно торкнувся п'яти копійкової монети на підставці, приміряв розбиті окуляри дівчинки з Канади, Оглянув дерев'яну сопілку, знайдену у вигаданому селищі Міллин, взяв у руки скриньку, відчинив і в захваті затулив долонею рота. У ній лежав найдорогоцінніший скарб, через який і зародилася вся ця колекція та сама ідея... стати письменником. У тій скриньці був сяючий ізсередини синій камінь фантазії, уяви та самої свідомості. Камінь, який силою своєю пробуджує душу, розум і життя.