Марина Гриміч - Клавка

бабусі та дідуся. Тоді ж і понизився їхній житловий статус від панських апартаментів до напівпідвальної кімнатки, слава богу, в цьому самому будинку і з виходом на сонячний бік.

Під час війни Клавка з дідусем і бабусею виїхала в евакуацію в Ташкент, але повернулася звідти сама: старенькі залишилися назавжди в розпеченій землі «города хлебного».

Люди, які в 1937-му вселилися в квартиру Блажкевичів на третьому поверсі, трохи затрималися з поверненням з евакуації. Скориставшись цим, Клавка якось уночі разом з дядь-Гаврилом перетягнула старі батьківські меблі до себе вниз.

Дядь-Гаврило був її сусідом по комуналці — він жив через стінку у вузькій, як пенал («як гроб», за його словами), кімнаті, по суті, комірчині. Єдине, що відрізняло її від труни, — це вікно, теж на сонячний бік. З вікна було видно підворіття сусіднього будинку, що виходило на вулицю Чапаєва, і дядь-Гаврило вів облік тих, хто проходив через прохідний двір — з вулиці Чкалова на вулицю Чапаєва. Саме так він убивав час: повернувшись із фронту без однієї ноги і з «душею, порваною, як баян» (так любив він казати про себе), він не бачив ніякого сенсу в житті.

Ще однією Клавчиною сусідкою по квартирі була Емма Германівна — сліпа пенсіонерка. Її спіткала та сама доля, що й Клавчину родину, — її також переселили з четвертого поверху в напівпідвал. Але це сталося набагато раніше, ніж з Блажкевичами, — ще в двадцяті роки: буржуазні замашки мамзель Бруслевської, колишньої вихованки Інституту благородних дівиць і випускниці Вищих жіночих курсів, ніяк не відповідали революційним віянням молодої країни Рад.

Оскільки будинок 45-в стояв на схилі, то одна частина квартир виходила, за словами Емми Германівни, «на світ божий», решта упиралися вікнами в схили Афанасіївського яру.[4] Вікна кімнати мадам Бруслевської дивилися на гнітючу на вигляд стіну в підворітті. Але цю кімнату вона вибрала собі сама, оскільки в ній поміщався рояль, за яким вона давала до війни приватні уроки музики.

Усього на їхньому напівпідвальному поверсі значилося п’ять квартиронаймачів: у трьох однокімнатних помешканнях — Клавка, Емма Германівна і «дядь-Гаврило», а у двох двокімнатних — Вінницькі і Бронштейни.

Найсонячнішою в квартирі була кухня: вона розташовувалася на куті будинку, її два вікна виходили на південь і на захід. Це був не лише найсвітліший на поверсі, а й найтепліший простір. На кухні стояла одна плита, яку розпалювали дровами рідко, переважно для господарських потреб (наприклад, коли виварювали білизну), а от готували їсти на кухні лише Клавка або дядь-Гаврило, у них на трьох (включно з Еммою Германівною) був один примус, завжди в ідеальному (завдяки дружбі Клавки з майстром Яшею-«керосінщиком») стані. Решта сусідів за допомогою перегородок (спроектованих і зведених дядь-Гаврилом) зробили собі маленькі «передбанники», там і стояли їхні примуси. З тих маленьких кацебірок нерідко долинали запаморочливі запахи курячих бульйонів і риби-фіш. У тому, що сімейства Вінницьких і Бронштейнів не готували на спільній кухні, було щось дуже гуманне: вони не хотіли демонструвати свою заможність перед сусідами-голодранцями. Хоча, напевно, і побоювалися їх трохи: хто його зна’, що спаде на думку дядь-Гаврилу, він такий, що може й плюнути у сусідську каструлю.

Тож так виходило, що кухня була «спільною вітальнею» для Клавки, дядь-Гаврила й Емми Германівни, де вони часто разом товклися, за винятком тих годин, коли там бавилися діти Вінницьких і Бронштейнів.

Удома на Клавку чекали дядь-Гаврило без ноги і сліпа Емма Германівна.

Зате тут, у Єлизавети Петрівни, завжди була або тепла компанія, або смачна вечеря «в складчину», або інтрига, або цікава розмова, або все разом узяте…

Ось і зараз до неї зайшов Іван Порфирович, і вони з Прохоровою «крутили» його щойно написаний вірш у пошуках незатертої рими.

Дивна ця Прохорова. На перший погляд, дуже зрозуміла. В її манері поведінки було щось від Клавчиної бабусі: якась провокативна різкість у судженнях, якесь непманівське ставлення до побуту. Це й насторожувало Клавку: не могла вона бути такою! Не могла — й годі! Єлизавета Петрівна мала зразкове походження, про яке тільки міг мріяти будівник соціалізму, — пролетарське, не те, що Клавка — з «гнилої» технічної інтелігенції. А Прохорова не просто з робітничого класу, а з пролетарської династії. З її автобіографії Клавка знала, що вона ще підлітком працювала на заводі «Більшовик», а її батько на початку ХХ століття очолював знаменитий марксистський гурток «Союз за визволення робітничого класу».

Єлизавета Петрівна була членом ВКП(б)У і фронтовичкою, вона повернулася в Київ рік тому, у 1946-му, з орденом та медалями. В її особовій справі записано, що вона була членом репатріаційної комісії, яка займалася переміщенням співвітчизників, котрі опинились у Німеччині з тих чи інших причин, на батьківщину.

Стоп, а скільки їй років? Клавка напружила пам’ять. Прохорова 1910 року народження, отже, зараз, в 1947-му, їй тридцять сім…

У коридорі задзвенів телефон. Прохорова підскочила на місці, а тоді прожогом кинулася до нього. За кілька хвилин повернулася з рум’янцем на обличчі (де й поділися наслідки безсонної ночі):

— Так, Ваню і Клавочко, на сьогодні все, зараз по мене заїдуть…

Клавка за короткими незакінченими фразами Єлизавети Петрівни — на кшталт «пепеже», «мій генерал», «мій гріх» тощо — здогадувалася, що та мала на фронті тривалий і, судячи з усього, міцний зв’язок з мужчиною і що він, цей роман, після війни продовжувався, однак у засекреченій формі. У продуктовій шафці Єлизавети Петрівни завжди були запаси тушонки, горілки, шоколаду. І їх походження неважко було визначити по армійських етикетках.

Клавка ні разу ще не бачила «генерала» Єлизавети Петрівни, хоча за бажання могла підстерегти його. Але їй завжди щось перебивало. То гордість, а то звичайні побутові дрібниці: наприклад, сьогодні був базарний день, треба було встигнути трохи скупитися. Не стирчати ж їй тут, під під’їздом, як спілчанський водій під приймальнею.

Розділ 2

Клавка вийшла з під’їзду, зробила великий ковток прозорого повітря вулиці Тимофіївської[5] і помчала по Чкалова вниз, до Євбазу.[6]

Зазвичай по суботах після відвідин Єлизавети Петрівни вона йшла туди з «чарівним конвертиком», де був її скромний, проте стабільний заробіток, і купувала три пиріжки з горохом — один собі, один дядь-Гаврилу і один — Еммі Германівні, яка віддано дожидалася її на табуреточці в кухні, втупивши незрячий погляд у вікно.

Євбаз кипів, як густий борщ у каструлі. Прогулянка по ньому заміняла Клавці денний кіносеанс. Окрім необхідних у щоденному побуті речей, тут продавали багато «буржуазного непотребу». Ох, як вона любила ці витребеньки, які ніколи