Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина перша

найтаємніших. Однак, безумовно, найнесподіваніших. Там можна було купити все, що здатна уявити собі людина: від перламутрового ґудзика до каравану верблюдів, від дрібки пахощів з пилку кривавої лілії до пучечка моркви, від… Словом, там можна придбати все. Ринок відвідували і найбідніші мешканці столиці, і Пресвітлі; там збиралися торговці з усіх усюд; укладались угоди на один гріш і на цілу маєтність. Це було місто в місті, зі своїми неписаними законами, своєю таємною владою та її охоронцями. Були навіть спеціальні провідники. З їхньою допомогою покупець міг знайти потрібну річ лише за півдня, замість того, щоб витратити на її пошуки кілька діб. Звісно, працювали провідники не безкоштовно, однак зацікавлені сторони залишалися задоволеними співпрацею.

До принцового паланкіна підбіг маленький моторний чоловічок з дрібними полохливими очицями та довжелезним носом.

— Чого панове бажають? — поцікавився він запопадливим тоном. — Коктар знає ринок краще за будь-кого іншого і ладен допомогти в пошуках потрібних товарів — за символічну платню.

— Нехай проведе до статуеток, — звелів охоронцеві Талігхіл. Він іще не був упевнений в тому, що саме збирається подарувати Домабові, аби затерти провину перед ним, та для початку статуетки здавалися нічим не гіршими за будь-що інше.

Коктар уклонився так, що його довге волосся ледь не торкнулося бруківки:

— Які бажає оглянути ясновельможний пан? Зі слонової кістки чи вирізьблені з дерева? З прихованими сюрпризами чи без? Серйозні чи потішні, чи, можливо, сороміцькі? Яких розмірів? Або…

— На твій смак, — урвав Талігхіл.

— Прошу за мною, панове, — проторохтів провідник.

Він урізався в натовп, пронизливо вигукуючи: «Дорогу! Бережись! Дайте дорогу!»

Принц відсторонено оглядав, як людське море розступається перед паланкіном. Чорні пелюстки на мештах. Що це могло означати? Сон не давав йому спокою. Якби хоч пригадати докладніше! Талігхіл напружував пам’ять, та за винятком окремих, незрозумілих фрагментів нічого не пригадувалось. Але ж не вірю я в усе це насправді!?

Коктар тим часом упевнено просувався до лише йому відомої мети. Незабаром зупинився біля невеличкої крамниці. Над дверима бадьоро виблискувала вивіска «Статуетки божественні, людські та звірині — зі слонової кістки».

— Гадаю, варто розпочати звідси, — пробурмотів провідник. Прочинив двері і запросив вельмишановних заходити.

Усередині було світло, курилися ароматичні палички, на численних полицях стояли статуетки. Біля входу, на невеличких стільчиках розсілися двоє громил, чиїм завданням, певно, був порятунок відвідувачів від тяжкого гріха — крадіжки.

З-за столика вискочив огрядний бородатий торговець з обличчям дрібного хабарника. Він спритненько задріботів до новоприбулих.

— Чим можу прислужитися, панове?

— Я хотів би оглянути товар, — мовив принц.

— Як забажаєте, пане, — вклонився товстун. — Як забажаєте.

Він відійшов убік і почав перешіптуватися про щось із Коктаром. А Талігхіл попрямував уздовж полиць, розглядаючи статуетки. Мабуть, ось ця: довгобородий старий стоїть, зіпершись на посох, і, примружившись, дивиться у далечінь. Цікаво, що бачив він за той час, поки стояв тут? Наше щастя, що деякі речі не можуть розмовляти, інакше наговорили б вони!..

(Чому фігурка видається такою знайомою?)

— Скільки коштує оця? — запитав він у товстуна.

Той, здригнувшись, підскочив до полиць:

— Яка, пане? Ця? Справа в тому…

Принц різко зупинив торговця:

— Не треба історії про унікальність цієї статуетки. Просто назви ціну.

Зрештою, він заплатив таки разів у два більше, ніж коштував «сивобородий», залишив крамничку і знову вмостився на подушках. Слідом за ним вийшов Коктар і схилився перед паланкіном:

— Куди забажаєте тепер?

— Мабуть, до виходу.

Провідник насмілився.

— З вашого дозволу… Нещодавно з’явився товар, гідний ясновельможного пана.

— Що за товар? — роздратовано запитав Талігхіл. Хоча, гадаю, хлопець розбирається в таких речах і навряд чи запропонує мішки чорного перцю.

— О, вельмишановний пане, це дуже незвичайний товар, — прицокнув язиком Коктар. — Це гра.

— Гра? — перепитав принц.

— Гра, пане, — підтвердив провідник. — Прошу, погляньте, і якщо вважатимете, що вона не варта уваги, я відмовлюся від платні за послуги.

— А якщо варта, вимагатимеш удесятеро більше, — посміхнувся Талігхіл. — Гаразд, веди.

Провідник не збрехав. У всякому разі, людей товар приваблював. Носіям ставало дедалі важче продиратися крізь натовп; кілька разів охоронцям довелося навіть підганяти занадто незграбних.

— Махтас, велична гра, гідна Пресвітлих, — лунав здалеку гучний голос. — Махтас, велична…

Паланкін опустили, принц вийшов, і Коктар повів його до шатра, звідки долинав голос. Джергіл ішов попереду і розкидав людей, які так і липли до входу.

— Вони що, грають? — запитав у провідника Талігхіл.

Коктар здивовано зиркнув на принца;

— Дивляться, пане.

Просто дивляться?

Вони проштовхалися до центру шатра і зупинилися неподалік від огорожі — товстої линви, натягнутої на металеві жердини. На линві, через рівні проміжки висіли трикутні прапорці, які, щоправда, мало допомагали стримувати цікавих. Цьому, швидше, сприяли високі м’язисті чолов’яги, які завмерли по периметру огорожі з короткими важкими дрючками в руках.

За огорожею на великому круглому столі лежала чималенька дошка, розкреслена на правильні шестикутники. На ній стояли якісь фігурки, але доки Талігхіл не підійшов ближче, так і не зміг зрозуміти, кого вони зображали. Перед дошкою в м’якому кріслі сидів сивобородий старий у коштовному халаті й примруженими очицями спостерігав за натовпом. Мабуть, подібне видовище розгорталося досить часто і нічого нового він не знаходив. Як не знаходив і потенційних клієнтів для свого специфічного товару.

Аж ось старий помітив Талігхіла, і обличчя торговця ледь помітно здригнулося. Він зиркнув на глашатая, потім — знову на Талігхіла та його супутників. Коктар злегка кивнув старому так, аби цього не завважив Пресвітлий. Та принц побачив, хоча й не подав вигляду. Не варто забувати, що провідник одночасно працює на себе, на клієнта й на торговця.

Старий уже підвівся з крісла та наближався до них.

— Бачу, панство зацікавилося махтасом, — промовив він різким скрипучим голосом, уважно розглядаючи Талігхіла, ніби оцінював, чи вистачить у незнайомця грошей, аби купити гру, чи краще не витрачати на нього час. Хоча навряд — Коктар нечасто помилявся.

Принц ствердно кивнув: мовляв, зацікавилося, проте не так, щоб дуже. За звичаями ринку, варто бодай на мить показати, що чогось хочеться, як ціна на це «щось» підскочить до захмарних висот. І швидше з принципу, ніж через надмірну заощадливість, Талігхіл не збирався переплачувати зайве.

— Ходімо, ходімо, — запросив старий. — Я розкажу і покажу.

Він припідняв линву, принц нахилив голову й ступив на той бік, за ним — охоронці з Коктаром. Натовп невдоволено загомонів, коли за наказом торговця людей почали спроваджувати з шатра.

Старий знову розсівся у кріслі та запропонував трохи зачекати — «хлопці» розберуться з натовпом і принесуть крісло й для принца. Талігхіл сторопів від такої неповаги, хотів уже послати все до демонів і повертатися до садиби,