Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

ПРОЛОГ 2

 

Він опинився навпроти Маріки, що сиділа в глибокому кріслі біля вікна, однак та дивилася перед собою і не проявляла ні найменшого подиву чи невдоволення.

– Ви ж пам'ятаєте мене, пані Миго? – Очі дівчини почервоніли, ніс розпух. – Я приходила до вас півроку тому, просила поради. Закохалась я тоді в багатого пана, який на бідну селянку і не глянув би ніколи. Пам'ятаєте? Мені пані Нава підказала, як любов його завоювати. Ох, що ж я витворяла… Навіть згадувати соромно. Я кожного дня робила щось, щоб йому не набриднути! І кожної ночі… Тільки не вийшло у нас кохання на все життя, пані Миго, не вийшло… Я, якщо чесно, на шлюб і не розраховувала. Мені б лиш бути поруч! Але батько його вирішив, що настільки тривалий зв'язок із простолюдинкою погано позначиться на репутації сімейства. А він, любий мій, заради якого я… Ох, неважливо! Він послухався! І бажання пообіцяв виконати будь-яке. Останнє бажання кинув, як подачку жебрачці! Звісно, я розізлилась і зажадала того, чого він точно не погодився б зробити. Сказала, що ті три місяці мого життя, які ми провели разом, він має повернути. Що я чаклунка справжня… Зажадала якусь дівчину з пристойної сім'ї, щоб, убивши її, помолодіти! Тоді я думала, його совість замучить, що не зміг стримати обіцянку, а сьогодні бачу – слугу мій пан відсилає до міста. Дівчину шукати! Допоможіть, пані Миго! Скажіть, що робити?! Та якби ж я на чаклунстві зналася, давно обручку носила б… А хлопець цей, якого за жертвою послали, старанний, обов'язково когось знайде!

Старенька задумливо покивала головою. Маріка дивилась на неї з відвертою надією, як на якесь божество.

Грем стояв, відкривши рота, в очікуванні дива. Хоча тут і без чудес легко обійтися! Треба розповісти господареві все як є. Ось він зрадіє! Більше ніколи дешевим фокусам не повірить. І дівчині відчайдушній буде урок.

Тільки хто ж пана просвітить? Хлопець раптом зрозумів, що ніколи того не побачить. Сам погодився з відьмами залишитися, сам спалив за собою хисткий місток… А господар, якщо подумати, не таким уже й поганим був. Прискіпувався, ніхто не сперечається, але ніколи не погрожував і не карав. Ганяв з дорученнями, та й довіряв, як нікому з попередніх камердинерів. Вічно потрапляв у неприємні історії, але не вплутував у них слугу. Ех, кого ж він тепер винайме?..

– А ти чого хочеш, дитинко? – запитала Мига.

Маріка, здавалося, розгубилась:

– Я? Ну, щоб не було нічого. Ні бажання цього дурного, ні…

– Ні?..

– Щоб ми ніколи не зустрічалися! – з несподіваним запалом вигукнула дівчина, підхоплюючись. – Не зустрічалися, не закохувалися і не розлучалися!

Вона швидким кроком пройшла по кімнаті, ледь не зачепивши Грема, навіщось виглянула у вікно, зробила друге коло і опустилася в крісло, завмерши статуєю.

Старенька похитала головою.

– Ми не владні над часом, шкодую. А щодо бажання треба подумати. Скажи, Маріко, якби тобі знову довелося вибирати, що б ти попросила?

– Нічого! Зовсім нічого! Щоб мене залишили в спокої!

– Як же ж так? – голос Миги сповнився докором. – Потрібно до кінця боротися за щастя, а не нюні розвішувати. Дитинко, півроку тому ти свято вірила: той молодий пан і є твоїм єдиним. Щось змінилось? Ага… Йди додому і подумай гарненько над іншим бажанням, а ввечері ми постараємося його виконати. Усміхаєшся? Так і треба, Маріко. Наш ліхтарик шлях тобі підкаже, і шанс дасть, але вирішувати він не може ні за кого.

Легкий помах зморшкуватої руки – і навпроти Грема з'явився його господар, який щосили намагався справити враження на Наву. Колишній тепер уже господар.

– Слухайте, пане, – безцеремонно перебила його красномовство старенька, – ви можете сказати простими словами, заради чого прийшли?

Той очманіло замахав віями:

– За порадою… По допомогу! До вас же багато хто ходить!

– За порадою, отже, – глузливо повторила Нава, – і по допомогу… Допоможемо добрій людині, мамо?

– Чом би й не допомогти? – Очі Миги пустотливо блиснули. – Увечері ми прийдемо, пане. Ви ж встигнете вирішити до того часу, чого хочете насправді?

І…

Грем ошелешено закрутив головою, намагаючись привести думки до ладу. Сутеніло, він сидів на лавці в саду господаря. Здається, далеко чувся мелодійний дзвін… З'їжджалися гості! Ні, гості були вчора! А сьогодні мають приїхати відьми. Ой, та які ще відьми? Урочистості ось-ось почнуться! Невже він заснув? І сон?.. Неймовірно! Це вже відбувалося!

Хлопець схопився як ошпарений. Сон чи не сон, але зустрічати гостей треба! Привітати, дізнатися, як доїхали, провести в зал, повідомити пана, попередити па… Ні, її Грем навіть подумки не міг назвати «пані».

Він домислював на ходу, а ноги самі мчали звичним маршрутом.

Спочатку наказати ледачій варті відчинити ворота…

– Карісе, Манже, відкривайте! Чого застигли?

Замість відповіді один із охоронців вказав на прибудову до кухні, стіна якої трохи видавалася за головну будівлю. Там запекло чухалась невелика дворняжка, безуспішно намагаючись позбутися рожевого банта. Платтячко того ж кольору неохайною ганчіркою висіло на її шиї, нагадуючи зв'язку стрічок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍