Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

— Ага. Я поговорив із павуком. Гадаю, я сам винен. Не думав, що так вийде.

Навколо столу прокотилося дружне цокання язиками, і пані Данвідді, пані Бастамонте, пані Нолес і пані Гіґґлер скрушно захитали головами.

— Він завжди казав, що тебе обділили мізками, — зауважила пані Нолес.— Твій таточко. А я йому ніколи не вірила.

— Ну а звідки мені було знати?— запротестував Чарлі.— Так ніби мої батьки колись мені казали: до речі, синку, в тебе є брат, про існування якого ти не підозрюєш. Впусти його в своє життя, і він накличе на твою голову поліцію, переспить із твоєю нареченою, вселиться до тебе додому та ще й втисне додаткову хату в твою кімнату для гостей. А ще він тебе загіпнотизує і змусить піти в кіно, а потім всю ніч кружляти, і ти так і не потрапиш додому, і... — він затнувся, зауваживши, як старі дивляться на нього.

Тепер довкола столу почулося зітхання. Воно перемандрувало від пані Гіґґлер до пані Нолес, а тоді до пані Бастамонте і пані Данвідді. Зітхання було надзвичайно тривожним та доволі страшнуватим, але пані Бастамонте відригнула і зіпсувала весь ефект.

— То чого ти хочеш?— спитала пані Данвідді.— Скажи нам.

Товстун Чарлі, роззирнувшись по їдаленьці пані Данвідді, замислився, чого ж він хоче. За вікном згасав день і переходив у м'які сутінки.

— Він перетворив моє життя на суцільне жалюгіддя. Я хочу, щоб ви змусили його забратися. Просто забратися. Ви можете мені допомогти?

Трійко молодших жінок мовчки подивились на пані Данвідді.

— Ми не можемо змусити його забратись. Ми вже... — а тоді вона зупинила себе. — Бачиш, ми вже зробили всьо, шо могли.

До честі Товстуна Чарлі, мусимо сказати, що як би йому не хотілось розридатися, заголосити чи осунутися, як невдале суфле, він стримався. Тільки кивнув:

— Ну, в такому разі... Вибачте, що потурбував. І дякую за вечерю.

— Ми не можемо змусити його забратись, — повторила пані Данвідді, і її карі очі блиснули майже чорним з-за окулярів із товстими скельцями.— Але можемо послати тебе до декого, хто зможе.

У Флориді був ранній вечір, а це значить, що в Лондоні панувала глупа ніч. Лежачи у великому ліжку Розі, де ніколи не доводилось лежати Товстуну Чарлі, Павук здригнувся.

Розі притислась до нього близько-близько, відчувши, як його передпліччя вкрилися гусячою шкірою.

— Чарльзе? Все гаразд?

— Все добре, — запевнив її Павук.— Раптом пробігло якесь моторошне відчуття.

— Хтось копає тобі яму, — сказала Розі.

Він тільки пригорнув її і поцілував.

Тим часом Дейзі сиділа в манюсінькій віталеньці у своєму гендонському домі. На ній були яскраво-зелена нічна сорочка і насичено-рожеві пухнасті капці. Вона сиділа перед екраном комп'ютера і клікала мишкою, похитуючи головою.

— Довго ще зависатимеш?— спитала Керол. — Знаєш, те, що ти зараз робиш — це робота для цілого полку кібер поліції. Не твоя.

Дейзі пирхнула. В її пирханні не було ні заперечення, ні згоди. Радше той звук означав «я знаю, що хтось щойно щось мені сказав, і може, якщо я пирхну, від мене відчепляться».

Керол і раніше доводилось чути таке пирхання.

— Ясно, велика дупа. Ти ще довго? Бо мені хочеться написати в блог.

Дейзі почула тільки частину сказаного. Два слова, якщо точніше.

— Що ти кажеш? Що в мене велика дупа?

— Ні. Кажу, що вже пізно, а я хочу написати в блог. Про перепихон із супермоделлю в кльозеті в неназваній точці Лондона.

— Добре,— зітхнула Дейзі. — В мене тут просто підозріла штука.

— Що підозрілого?

— Привласнення коштів. Гаразд, я вилогінилась, комп твій. Ти ж знаєш, що в тебе можуть бути проблеми через те, що ти прикидаєшся членом королівської сім'ї?

— Не харь мене.

Керол вела блог від імені одного з членів королівської родини Британії — шаленого юнака. У пресі точились суперечки щодо того, чи то справді був королівський блог. Багато оглядачів схилялись до думки, що в блозі писали про багато речей, які не мали би бути відомі нікому, крім справжніх членів королівської родини і людей, які читали жовту пресу.

Дейзі встала з-за комп'ютера, досі обдумуючи фінансові махінації в Агентстві Ґрема Коутса.

Тим часом сам Ґрем Коутс спав сном праведника у великому (але не показному) домі в Перлі. Якби на світі була хоч якась справедливість, він стогнав би, сходив потами, його мучили б погані сни, а люті докори сумління жалили б його, ніби скорпіони. Однак мені з болем доводиться констатувати, що Ґрем Коутс спав, мов добре погодоване материнським молоком немовля, і йому взагалі нічого не снилося.

Десь у закутах будинку Ґрема Коутса ввічливо дзеленькнув підлоговий годинник, дванадцять разів. У Лондоні пробило північ. У Флориді була сьома вечора.

У будь-якому разі, настала відьомська пора.

Пані Данвідді прибрала червоно-білу картату скатерку зі столу і акуратно відклала. Тоді спитала:

— У кого чорні свічки?

— У мене, — озвалася пані Нолес. Вона нахилилась до торби, яка стояла у неї в ногах, і закопирсалася в ній, видобувши чотири свічки. Переважно вони були чорного кольору. Одна була висока і без прикрас. Інші три — у формі мультяшних чорно-жовтих пінгвінів, з голів яких стирчали ґнотики.

— Інших не було,— вибачливим тоном сказала пані Нолес.— Мені й так довелось оббігати три магазини.

Пані Данвідді промовчала, але несхвально похитала головою. Тоді розставила свічки по краях столу, поставивши єдину не пінгвінячу на чільному місці, перед собою. Колену свічку вона поставила на пластикову тарілочку. Тоді дістала велику пачку кошерної солі, відкрила її і насипала на столі соляну гірку. Хвильку подивилась на неї, а тоді почала тицяти в неї сухим пальцем, формуючи соляні купки та звивинки.

Пані Нолес повернулась із кухні з великою скляною мискою і поставила її посередині столу. Відкоркувала пляшку хересу і щедро налила в миску вина.

— А теперка,— продовжила пані Данвідді,— свинорий, корінь іпомеї й амарант.

Пані Бастамонте знову закопирсалась у торбі й дістала маленьку скляну баночку:

— Це суміш прянощів. Подумала, підійде.

— Суміш прянощів! — обурилась пані