Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

людські організації, і, нарешті, держава. Коли Ленін говорить про державу як про машину, що пригноблює один клас іншим, то він бачить лише ту функцію експлуататорського суспільства, яка найбільше впадає у вічі.

Маркс і Енгельс бачили сутність держави глибше, ніж Ленін. Вони вказували, наприклад, на такі епохи в історії, коли держава стає над класами, стає більш чи менш автономною. Вона балансує над класовими суперечностями, спираючись на декілька класів, що ворогують один з одним.

Я написав першу свою самвидавську роботу «Листи до друга». Псевдонім — Лоза.

Написав десять листів-розділів. Одинадцятого не дописав, бо прийшов до висновку, що не варто в одній роботі розглядати всі проблеми радянської держави.

Основні тези Лози були такі: необхідність демократії для соціалізму, радянська держава — абстрактний капіталіст, з економічного погляду СРСР — державно-капіталістичне суспільство, за формою — ідеократія, що переходить в ідолократію, бо ідея у державі вже мертва (але не в народі, у народу вона — інстинктивний протест проти ідола, що пожер ідею і взяв на себе її ім’я). Бюрократи — не нові експлуататори, а лише слуги абстрактного капіталіста-держави, яка ділиться з ними своїм прибутком (бо абстракція повинна спиратись на, здійснюватись через живих людей, як Бог стародавнього Єгипту спирався на жреців, чиновників, фараонів, армію та поліцію).

Не було напохваті даних про зарплату вищих чиновників, тому я і вказував насамперед на неофіційні прибутки, пільги наших правителів. У вищих чиновників є так звані «розподільники» — спеціальні, приховані від населення магазини, у яких «слугам народу» продають набагато якісніші або ж дефіцитні товари, за ціною вдвічі-втричі меншою, ніж у звичайних магазинах. У дружини на роботі були дві співробітниці, що користувалися такими розподільниками (у них чоловіки працювали чиновниками у Раді Міністрів УРСР). Одна заздрила іншій, бо їхні чоловіки користувались розподільниками різного рангу, і вони, не соромлячись колег, ділились, що їм «давали»: та, у якої ранг вищий, хвалилась перед іншою.

Якось знайомий професор-фізіолог, напившись, почав переді мною каятись і нарікати на свою долю. Він був учнем одного з найвидатніших чиновних академіків-павловців. Завдяки цьому він працював у спеціальній клініці для ЦК партії, Верховної Ради й Ради Міністрів України. Він користувався усіма благами розподільників, курортами, дачами, машинами і т. д. Досить було попросити свого пацієнта-«слугу народу», і майже будь-яке бажання здійснювалось. Але в радянській фізіології йшла боротьба за владу, і переміг ворог вчителя мого приятеля. Над приятелем згустились хмари. Врятували пацієнти. До того ж, він пішов угору, бо отримав доступ до таємного борделю ЦК партії (професор тут же обірвав розповідь: «Поїдемо? У мене зараз залишилось кілька подруг з цього бардака. Клас-баби!»). На жаль, це його й занапастило. Одна з цеківських дівчаток завагітніла. Друг з ЦК попросив його взяти батьківство на себе. Професор гордо відмовився, бо ж не тільки він користувався її принадами. За національністю жертва пристрастей «слуг народу» була полькою. Перехопили листа мого професора, де він обзивав її «польською шльондрою». Вона поскаржилась Ванді Василевській, радянській польській офіційній письменниці, дружині О. Корнійчука, «зірки» української літератури, також чиновного.

Почалась справа про шовінізм. До неї додали ідеологічні диверсії в галузі фізіології, на які й перенесли удар. Проте вже були ліберальні часи — обмежились усною доганою. Великосвітський бордель прикрили.

Чую його п’яний коментар: «Та й нащо він їм? Всі баби до їхніх послуг. Правда, сил у них на баб мало — старуваті. Доводиться збудниками закордонними користуватись! Особливо сильний збудник — бірманський, колосальні гроші платять, не свої, звичайно. Хочеш, тобі дістану? Я зараз 400 рублів отримую. Я тебе розумію — я теж буржуазію ненавиджу. Вони мене купують. Ср… я хотів на їхні гроші. Я їх пропиваю — у мене ж совість теж є».

Він випив ще склянку, образившись, що я мало п’ю. Поліз обніматись, захоплюючись моєю «революційністю». Я сам був досить п’яний від спирту (так вже узвичаєно у всіх медичних і біологічних закладах: майже весь спирт іде експериментаторові та його друзям), але було гидко. Він знову став наполягати, щоб ми поїхали до «клас-баби», «цекістки». Зателефонував до неї, не зважаючи на те, що я протестував.

— У неї вже є гість. Гаразд, ходімо до іншої.

Я відмовлявся, але вже був такий п’яний, що він затягнув мене у таксі і… поїхали. Приїхали до нього додому. Знайомить з дружиною.

Я з дурного розуму перелякався — невже він пропонує… Виявилось, що він все переплутав і забув, що намірявся робити…

*

Наша знайома — вихователька московського дитячого садка для дітей «слуг народу». Чиновники поділяються на «чадолюбних» і «нечадолюбних». Останні віддають своїх дітей (та онуків) у цілодобові дитячі садки і забирають їх лише на суботи й неділі. «Чадолюбні» віддають тільки на вісім годин. Знайома наша працювала у дитсадочку для «чадолюбних». У кожної групи дитячого садка свій автобус, і діти на ньому їздять до лісу, на луг, на поля, до річки, в музеї і т. д. Щодня їм дають свіжі фрукти й овочі, які навмисне привозять літаками з Криму. Іграшок, звичайно, сила-силенна. Коротше кажучи, мікрокомунізм для дітей борців за комуністичний рай на землі.

Вихователька скаржилась на своє становище. Вона також користувалась благами, але розплачувалась за це постійною напругою. Діти ж розуміють своє значення у житті країни. Так, онук Громико, якщо зробити йому зауваження, здіймає крик і погрожує: «Мій дідусь тебе в тюрму посадить». Одного разу хлопчик (менш чиновний) прищемив дверима громиченкові пальчик. Вибухнув громовий плач. Приїхала бабуся. Маленького «княжича» відвезли до одного з найкращих лікарів. Той нічого не виявив, але лікування призначив. Небезпека нависла над усім персоналом. Відбулись легко — звільнили тільки одну виховательку.

Одного разу Таня брала участь в нагородженні медаллю дитсадка кондитерської фабрики — за взірцеву роботу. Після офіційної частини був банкет. Керівники фабрики подали «товаришам з міністерства» урядові цукерки й печиво. Назви цих продуктів такі самі, як і в звичайних магазинах для простолюду. Але якість набагато краща. (Відома річ, що мед для «слуг народу» збирають на спеціальних пасіках, що містяться в садах і на полях, не отруєних хімікатами…)

Ще одна знайома, інженер-будівельник, брала участь в будівництві дач для українського начальства під Києвом — у Конча-Заспі. Вона розповідала, що величезні гроші витрачаються не лише на те, щоб були всі можливі вигоди, але й на те, щоб вождь бачив, як йому добре жити, щоб благоустрій випирав і навіть був гіперболізований.

Моя дружина їздила по всій Україні, перевіряючи роботу дитячих садків. У Тернопільській області