Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 20.

Кароліна.

 

 

Коли вставляю сімку в новий телефон, одразу починають прилітати повідомлення про пропущені дзвінки. Через незавершену синхронізацію контактів гадки не маю, хто саме дзвонив на мій номер, поки я була поза зоною доступу.

Дякую консультанту за допомогу та, прихопивши коробку та чек, виходжу геть із магазину електроніки. Строкаті вивіски брендових магазинів одягу цього разу зовсім не приваблюють мене. Іду повз роздягнених манекенів та навіть голови не підіймаю. Настрою на шопінг немає взагалі.

Зупиняюся біля невеликого острівця, де худорлявий хлопчина у зеленій футболці ретельно стежить за кавою в джезві, занурюючи ту досить глибоко в пісок. Відсутність супермодної кавомашини за прилавком пробуджує цікавість. Сідаю на один зі стільців та прошу баристу приготувати й для мене це східне диво.

Хлопець попереджає, що кава, приготована на пісочній бані, виходить досить концентрованою, набагато міцнішою та гіркою, порівняно зі звичайним еспресо з кавоварки.

— Не кожному до душі така густа кава. Можу зробити вам полегшений варіант з молоком або з морозивом.

— Так не цікаво. Я хочу скуштувати саме ту каву, як у вас. — Дістаю з сумки гаманець та кладу його на вузький прилавок, ніби підтверджуючи своє бажання обов’язково пити незвичний напій.

Вимикаю звук на телефоні, аби не відриватися від розпочатої кавової магії. Бариста то занурює спеціальний мідний посуд практично по саму шийку в розпечений у спеціальній пательні пісок, то ледве торкається денцем сипучих піщинок.

Бадьорий аромат перемелених в пил кавових зерен розповзається невидимою хмарою навколо мене. Якимось дивовижним чином йому вдається вигнати з моєї голови низку тяжких думок. Він схожий на вітер, який пустили через відкрите вікно, аби провітрити задушливу комірчину.

Я просто стежу за вправними рухами хлопця за прилавком та ні про що інше взагалі не думаю. Такі необхідні хвилини спокою для мозку. Перерва, на  яку мене наштовхнула сама доля, привівши в цей торговий центр.

Коли чашка Демітас, а саме так її назвав хлопчина-бариста, до верху наповнена свіжоприготовленою кавою кольору смоли, з’являється переді мною, я завмираю від хвилювання. Хто знає, навіщо я погодилася на цю смакову авантюру. Я не люблю гірких напоїв. Та й гаряче не надто жалую.

Бариста наче той психолог вдало вловлює мої сумніви та, окрім склянки мінеральної води без газу, ставить поряд із кавою ще й блюдце з двома шматочками рахат-лукуму.

— Я не їм солодке, — протестую та маю намір повернути ласощі хлопцю.

— Повірте, вам точно захочеться  їх з'їсти, — підморгнувши, бариста перемикає увагу на наступного клієнта.

Коли я підношу чашку до губ, телефон, який до цього моменту мовчав, починає їздити по прилавку. Вібрація нового гаджета настільки сильна, що навіть ложечка починає дзвеніти про керамічне блюдце.

Я знаю кому належить цей номер з трьома вісімками наприкінці навіть без синхронізації. Хочеться мов дитина скинути виклик, щоб чоловік у котре помучився через мої пошуки. Але немає в тому сенсу.  Від моїх психів ані час не повернеться назад, ані Баженова із сином нікуди не зникнуть.

Нахиляю голову над димною чашкою та тягну носом бадьорий напій. Я сильна, я розумна, я з усім упораюсь.

— Ти вдома? — сувора інтонація чоловічого голосу звично дряпає вухо.

— Я в торговельному центрі. Новий телефон забирала, — знервовано смикаюся на стільці, коли ловлю зовсім не здивований погляд баристи на моїй недоторканій чашці кави.

— А зі старим що?

— Розбила, — неохоче відповідаю я, потягнувшись за оплаченим напоєм.

Обережно торкаюся вустами товстого краю керамічного посуду та роблю маленький ковток. Як тільки коричнева густа жижа торкається язика, моє тіло мимоволі здригається.

Питання чоловіка про розбиття телефону пропускаю повз вуха. Вся моя увага зосереджена на гіркій гіркоті, приправленій мускатною спецією, яка наче пісок дряпає горло. Морщу ніс та кривлю рота, опускаючи куточки губ.

— Яка гидота. — Відставивши чашку кави якнайдалі, я тягнуся за солодощами, які завчасно запропонував бариста. Кидаю до рота великий цукрово-крохмальний кубик та поспіхом починаю його жувати. Одним духом випиваю склянку води, сподіваючись на швидке полегшення. — І як це ви п'єте?

— Що відбувається? Чому ти кашляєш? — Голос чоловіка миттєво стає стурбованим.

— Все… Д-добре, — видихнувши після другого шматка рахат-лукума, заспокоюю я Назара. — Просто я щойно дізналася, що турецька кава — це не моя історія. Зовсім.

— Ясно.

Пауза, що пролягла в динаміці мобільного телефону, змушує забути про неприємний присмак у роті. По плечах біжать неприємні мурашки. Я ніби передбачаю те, що хоче сказати Горський.

— Будеш пізно?

— Ненавмисно.

— І затримка ніяк не пов'язана із надзвичайною ситуацією на роботі, еге ж?

Тяжке зітхання Назара підтверджує мої здогади.

— Мир досі не прийшов до тями після біопс.., — ім'я дитини з вуст чоловіка немов кам'яна брила лягає на мої плечі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍