Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

Сховала руки за спину.

– Що ж подивимось, що це за бумаги.

– Не думаю, що слід тут надовго залишатись, візьмемо з собою.

Ми зібрали всі документи в одну тацю та вже почали підійматися, коли зверху знов пролунав брязкіт.

– Мерщій, біжимо! – закричав Уітмор.

Ми скакали через три сходи, намагаючись якнайшвидше дістатися виходу, і ледве встигши проскочити в невелику щілину, попадали на підлогу. Шафа стала на місце.

– Ось бачиш, про що я! Як би ми вибралися звідти?

– А ти б не зміг нас перенести? – спитала важко дихаючи.

– Не думаю.

Ми зібрали знайдені книжки й Уітмор переніс нас до моєї кімнати.

Кристал показував дев'яту годину ранку. В домі панувала тиша.

– Тепер подивимось, що це ми знайшли?

– Розкладай! – Уітмор стрибнув на ліжко.

Я почала розкладати аркуші на підлозі.

Всього їх виявилось двадцять, всі достатньо товсті, пожовклі й трохи крихкі.

Здавалося, що це один великий малюнок, тільки його треба зібрати. На одному аркуші рука, на іншому нога, і ще якісь написи.

– Думаю, це головоломка. – задумливо проговорив Феррікон.

– Гадаєш, не достатньо просто правильно зібрати?

– А ти дивись уважніше, лінії малюнків рухаються.

Я втупилась в аркуші, справді, лінії малюнків змінювались, ось були пальці, а стало волосся.

– Оце так! Та ми так сто років будемо їх збирати докупи!

– Ні, якщо зрозуміємо принцип.

– І як же?

– Не знаю, але він повинен бути, той, хто це створив вочевидь не хотів, щоб будь-хто міг прочитати цей документ. Ходи, сядь біля мене, подивимось.

Я послухалася. Проте, ставало дедалі гірше, тому що, чим більше я дивилася на малюнки, тим швидше вони змінювалися.

На якусь мить, мені здалося, що все змішалося, і саме коли я переводила погляд з одного листа на інший, то побачила руну. Вона майнула з такою швидкістю, що я не зрозуміла її значення.

– Ти це бачив?

– Що?

– Руну, вона з'явилася на он тому аркуші! – я тицьнула пальцем.

– Ні! – здивовано протягнув Феррікон.

– Мені здається, що час від часу серед малюнків з'являються руни, блимають і щезають. – пояснила.

– Що ж, спробую ще.

На деякий час, ми знов застигли як дві статуї.

– Побачив! Побачив! Давай сюди блокнот, будемо замальовувати.

Спершу, ми переконалися, що руни не змінюються, тобто на одному листі з'являється одна і та сама руна. На це пішло достатньо часу, адже треба було дочекатися її появи, роздивитися, а потім чекати ще раз.

Десь за годину, ми занотували п'ять рун.

Всі вони відносились до первісних, такі першими вивчають діти, тому що на їх основі формувались всі інші.

– Поки що немає ніякого сенсу в них, навіть слово не складеш, самі довгі голосні. – сказала я

– Згоден, треба занотувати всі.

– Так, втім, не зараз, думаю, мені треба зв'язатися з Мартою і розповісти їй новини, а потім щось поїсти.

– Добре, тоді зустрінемось пізніше. – з цими словами він щез.

Я поклала ті малюнки, руни з яких ми вже зафіксували у верхню полицю тумбочки, решту ж в нижню. Книги розклала на полиці.

 

Марта виглядала сонною, вочевидь, випила забагато заспокійливого. Я розповіла їй все, про що дізналася від Себастіана.

– Думаєш, цей маніяк і справді поверне Флору?

Я не знала, що на це відповісти, тому що не дуже вірила в таку можливість, та надія все одно жила в серці.

– Я сподіваюся на це, Марто, і дуже цього хочу.

– Я теж. Добре Еллі, мене кличе батько!

– Бувай!

Я пішла у ванну і довго стояла під струменями гарячої води, намагаючись хоч трохи розслабитися.

Хто б мені сказав ще пару місяців назад, що моє життя так зміниться. Нізащо б не повірила!

Що ж такого зашифрував батько? І взагалі, чи це його документи? А ті жахливі книги й жертовник? Ким же ти був на справді, Росс Штайн?

Я пригадала печеру з серцевинним каменем, в мене аж пальці закололо, так захотілося його торкнутися. Дивина!

Вийшовши з ванни, зупинилася біля шафи, вже досить довго я ігнорувала будь-які сукні смарагдового кольору, ніяк не йшов з голови той страшний сон.

Я трухнула головою. Навіть, якщо мене в ньому вб'ють, я не буду боягузкою, ніколи! Ніхто мене не залякає, ні цей маніяк, не якась дурнувата книга!

Тож, я вдягла красиву насичено зелену сукню, зробила зачіску і спустилася униз.

Дядько з Себастіаном вже сиділи в їдальні.

 – Еллі, ти хоч трохи поспала? Ти дуже бліда. – занепокоєно спитав дядько Роберт.

– Я намагалася, втім вийшло не дуже.

– Розумію, тобі важко, ти мені так багато розказувала про дівчат, про Флору. Мені шкода, що так сталося.

– Мені теж. – проговорила тихо.

– Утім, це не завадило тобі розрядитися, як на бал. – ущипливо проговорив Себастіан.

– А ти пропонуєш мені вдягатись у лахміття, лягти посеред дороги та чекати поки мене знайде цей ненормальний?! – на останньому слові я зірвалася на крик.

– Не думаю, що ти на таке здатна.

– Та ти взагалі не знаєш на що я здатна, індик надутий!

Він відірвав погляд від своєї тарілки й кинув на мене важкий погляд.

– Як по дорослому. – усміхнувся.

– Давайте не будемо сваритися хоча б сьогодні, в нас і так достатньо проблем! – суворо подивився на нас дядько.

Бастіан мовчав, я ж прийнялась за їжу, хоч і не дуже хотілося.

Себастіан нагадав мені, що я постійно обзиваю його так само, як колись в дитинстві.

В мене була книга з рухомими малюнками, вона називалася: «Казки про птахів». У ній окрім самих казок, зображувалися кумедні птахи з дивними назвами: індик – великий, круглий, з тонкою шиєю, півень – з кольоровим пір'ям, гусак – білий з довгою шиєю.

Усі вони страшно кривлялись на цих малюнках, гордовито крокували по траві й розпушували пір'я. Тож, нема нічого дивного в тому, що в дитинстві вони здавалися мені схожими на Бастіана. Пізніше, я дізналася, що всі ці птахи живуть в немагічних кварталах.