Софія Юріївна Андрухович - Амадока

і душею, якби ви виявили непокірність. Якої, професоре, ви не виявите — заради себе самого, свого сина і дружини, своєї матері і тіток. Інші звуки призначені безпосередньо вашій присутності, — і Красовський вказав пальцем і очима на залізні двері, по яких невидимий звір якраз із люттю проводив пазурами, викресуючи іскри. Він гарчав, шерсть на його карку стовбурчилася, тяжко роздимались боки. З носа і пащі текло, він дихав тяжко, зривисто, навісніючи від бажання роздерти. Він був близько, зовсім близько. Красовський будь-якої миті міг відчинити двері і впустити його.

Я його не впущу, — м’яко запевнив Красовський. — У нього надто запальна вдача. Я знаю, що з вами можна домовитися. З деким із ваших родичів я домовлявся. Тих, із якими домовитися не вдалося, довелось угамувати іншим чином. Способів я знаю достатньо.

Але повернімось до Зої, — сказав Красовський. — Я знаю, що ви до неї небайдужі, професоре. І він це знає, — кивнув старий на двері. — Його це доводить до сказу, а у мене викликає зворушення, ще більше теплих почуттів до вас.

Він раптом засміявся. В його блакитних очах спалахнув грайливий вогник.

Ось я щойно подумав: я ж вам практично як хрещений батько. Ми з вами майже родичі, близькі люди. Не тільки через Зою. Я сприяв зустрічам ваших батьків. Влаштовував їм романтичні побачення на віллі серед прекрасного англійського парку. Я, можна сказати, став свідком вашого зачаття. Якби не я, не моє втручання, вас не було би, професоре.

Професор гадки не мав, про що Красовський говорить.

Що з Зоєю? — запитав він, незмога відірвати напруженого погляду від дверей.

Зоя догралася, — спохмурнів дід. — Зою покарано. Вона повернулася додому.

Він замовк, занурений кудись глибоко в себе. Глибокі борозни, що пролягали від внутрішніх кутиків його очей аж до сухого рота, потемніли, стали ще глибшими. За хвилину чи дві він енергійно струснув із себе цей летаргічний стан. Його очі заблищали.

Ви її не знаєте, професоре, — доброзичливо сказав він. — Ви не винні, що потрапили в пастку. Вона свідома своєї сили, свідома власної невідпорности і вправно нею користується. Не докладаючи жодних зусиль, вона зваблює кожного, кого їй заманеться. Ще ніхто і ніколи не зміг їй відмовити. Зоя звикла мати все, що захочеться. От тільки Зоя сама не знає, чого їй хочеться. Зоя — маленька хвора дитина. Страшенно вразлива і незахищена. Така сама, якою була її мати.

Дід дивився просто в очі професорові — поглядом тяжким і суворим. Він говорив, що професорові, вочевидь, дещо відомо про ту історію: що Зоїна мати не була рідною донькою Красовського, що вона мала складний характер, що навіть найкращим вихованням і любов’ю неможливо вплинути на спадковість. Але Зоя, раптом цілком несподівано схлипнув він, хоч і спробував замаскувати цей пташиний скрик кашлем, з першої миті свого життя опинилась на його руках. Він і тільки він чинив на неї найбільший вплив.

Йому довелось відпустити свою прибрану доньку (ванна, наповнена кров’ю, бліді руки світяться крізь товщу пурпурової води; він, хто без жодних зусиль читав думки інших людей, ніколи так і не зміг вгадати, що коїлося у неї всередині). Потім довелось відпустити кохану дружину (повільне в’янення, що тривало багато десятиліть, поступове падіння температури, завмирання, цілковитий розпад).

Але Зою він не відпустить. Він не хоче залишитися один. — Це найстрашніше, — сказав Красовський. Нехай вона втікає до все нових чоловіків — усе це тільки іграшки. Необхідний елемент її існування, ілюзія свободи. Їй не втекти від життя, яке він, Красовський, для неї уклав. Від доброго, нормального життя: помешкання на Лютеранській, роялю, собачки, вишуканої їжі, подорожей, спілкування з порядними людьми, найкращими людьми цієї країни, не втекти від оранжереї та чоловіка, який, можливо, дещо недоумкуватий і різкий, але в усьому іншому — найбільш відповідний для такої, як вона. Він ніколи не підніме на неї руку, запевнив професора дід.

До все нових чоловіків? — повторив професор, мало що розуміючи в словах Красовського. Ця фраза відгукнулась у ньому спогадом: голі, ще спітнілі після сексу, вони з Зоєю лежать на брудному килимі у винайнятому помешканні, за відчиненими дверима балкона туркочуть голуби, Зоя починає говорити, у професора стається ерекція від нападу ревнощів.

Красовський простягнув йому течку. Професор поклав її собі на коліна, якусь мить притискаючи обома долонями, не бажаючи довідуватись, що усередині.

Там були фотографії. Сотні посортованих знімків. Фотограф, щоб залишатись невидимим для свого об’єкта, ховався за рогом будинку, в кущах, за кіоском Союздруку, за спиною перехожого, за вікнами автобуса, за бильцями сходів, за вазоном у кашпо, за стовбуром дерева, за шторою, за шибою. Він робив знімки крізь шпарини, щілини, тканину, дощ і темряву, крізь отвори й проміжки. Він приймав найбільш незручні, безглузді пози. Потрапляв у небезпечні ситуації на межі викривання або й загибелі. Але продовжував фотографувати, чи то заохочений чимось, чи то заляканий, поставлений у безвихідне становище.

І ось професор їх роздивлявся: цих чоловіків, їхні потилиці, їхні плечі, їхні різноманітні статури. Один мав великий живіт, інший — тіло тонке й довге. Цей, повністю роздягнений, залишався в окулярах. Груди іншого були вкриті татуюваннями. Були тут чоловіки лисі і з довгим волоссям. Несміливі та брутальні на вигляд. Вони дивились на Зою з усмішкою або роздратуванням. Один відводив назад її голову, намотавши на руку волосся. Інший стояв перед нею навколішки. З котримсь вона сиділа в театрі. З іншим видряпувалася на гору. Потім, із цим же, засмагала, роздягнена, на березі озера. Її біле тіло, витягнуте на траві серед кількох пласких каменів, випромінювало розімлілу знемогу. Ще котрийсь щось показував їй у товстому томі з брудно-зеленою палітуркою, з потріпаним корінцем. З багатьма ними вона міцно спала, сплівшись тілами, на десятках ліжок — малих і великих, на диванах і розкладачках, у спальних мішках, на полицях потягів. Її голова довірливо лежала на всіх цих різноманітних грудях, її пальці схрещувалися з їхніми пальцями. Її коліно лежало на їхніх животах. Її груди розплющувались об їхні боки. На її обличчі був солодкий вираз. Спокійний вираз. Довірливий вираз.

Гортаючи знімки, професор згадував колір її очей і волосся, її зріст і статуру, її голос і сміх, розташування родимок на її тілі, її схлипи та зойки, доторки її пальців, звук відкушеного її ротом яблука.

Професор зрозумів, що впродовж довшого часу не дихає, коли натрапив на фотографію, на якій упізнав себе. Він лежав на боці, спершись скронею на свою долоню і накрившись пледом. Зоя у профіль сиділа на стільці, її голі ноги були випростані вперед і пальці майже торкались професорового ліктя. Напружені Зоїні пиптики стирчали крізь прозору сорочку, накинуту на голе тіло. Силуети були