Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

сучок. За кілька ярдів від неї, спричинивши дощ сухого листя, впала мітла. 

Поруч почулися стогін і глухе побрязкування. Юна відьма втупилася в темряву. Вона розібрала нечіткі обриси постаті, що, стоячи на всіх чотирьох, шукала щось на землі. 

— Це на вас я впала? — спитала Маґрат. 

— Не знаю, але хтось точно на мене впав, — відповів блазень. 

Вони підповзли ближче одне до одного. 

— Це ти? 

— Це ти! 

— Що ти тут робиш? 

— Просто прогулювався, — поквапився запевнити блазень. — Багато хто любить гуляти. Тобто в цьому ж немає нічого особливого. Можливо, це не так уже й оригінально, але мене цілком влаштовує. 

— Я тебе не поранила? 

— Та хіба що пару дзвіночків уже ніколи не стануть такими, як раніше. 

Блазень порився у прілому листі й нарешті знайшов свій ненависний ковпак. Той дзеленькнув. 

— Гей-гей, оце так аварія, — сказав він, проте натягнув-таки ковпак на голову. 

Схоже, від цього блазень став почуватися розкутіше, бо він продовжив: 

— Дощ — це нормально, град — теж, та навіть каміння з неба часом падає. Рибини, жаби — гаразд. Але дівчата? Досі не бувало. Це тепер стане нормою? 

— А в тебе збіса тверда голова, — промовила Маґрат, підводячись. 

— Скромність не дозволяє мені вступати в дискусію, — відповів блазень і, згадавши, хто він, швидко додав: — Шановна. 

Вони знову втупилися одне в одного; мізки кожного працювали на випередження. 

Маґрат думала: Тітуня радила придивитися до нього як слід, ну ось я й дивлюся на нього, а він такий, як і завжди — сумний худий низенький чоловічок у кумедному вбранні блазня, практично горбань… 

І тут, достоту так, як людина раптом вбачає у безформній хмарі галеон чи кита, Маґрат перестала бачити в блазневі низенького чоловічка. Він був щонайменше середнього зросту — просто він старався видаватися низеньким, навмисне щулився, розчепірював ноги, ходив нагинці, так що здавалося, ніби він ось-ось почне викидати коники, не сходячи з місця. 

«Хотіла б я знати, що ще помітила Тітуня Оґґ», — подумала Маґрат. 

Блазень потер долоні й обдарував її кривою посмішкою. 

— Гадаю, ти й уявлення не маєш, де ми? — спитав він. 

— Відьма не може заблукати, — впевнено відповіла Маґрат. — Хоча і може тимчасово обрати неправильний шлях. Гадаю, Ланкр он там. З твого дозволу, я пошукаю який-небудь пагорб. 

— Аби зрозуміти, в якій ти місцевості? 

— Аби зрозуміти, в якому я часі. Цієї ночі твориться велика магія. 

— Справді? Тоді, гадаю, я складу тобі компанію, — по-лицарськи заявив блазень, спершу, втім, уважно придивившись до оповитої темрявою гущавини, яка, схоже, лежала між ним та його спальним місцем на замковій підлозі. — Не хотів би, щоби з тобою щось трапилося. 

Притиснувшись до мітли, Бабуня ковзала крізь плутанину гірських ущелин, розхитуючись із боку в бік у надії, що це допоможе покращити керованість її транспортного засобу. На диво, керованість від цього тільки гіршала. Повітряний струмінь позаду неї закручував снігопад у чудернацькі спіралі. Тераси напівскрижанілого снігу, що всю зиму нависали над льодовиковими ущелинами, здригалися і безгучно починали шлях униз. Коли відьма вже була далеко, там, де вона пролетіла, раз у раз лунав гуркіт лавини. 

Вона роздивлялася пейзаж, скомпонований з раптової смерті та вишкіреної краси, й відчувала, що пейзаж теж роздивляється її, як от людина в напівсні спостерігає за набридливою мухою. Цікаво, чи земля здогадується, що вона задумала? Бабуня подумала, чи не пом’якшає ця земля раптово в тому місці, де вона, можливо, впаде — і тут-таки вилаяла себе за те, що так розім’якла сама. Адже земля не така. Земля не торгується. Земля багато дає — й багато вимагає. Як то кажуть, найсильніше пес кусає ветеринара. 

Та ось вона вирвалася на простір, зачерпнувши одним черевиком снігу з маківки останньої на своєму шляху гори — і каменем помчала вниз, до долин. 

Туман, який і так ніколи не полишав передгір’їв, з Бабунею вирішив не панькатися і розлігся перед нею сріблястим морем невідомої глибини. Відьма загарчала. 

Десь у цій товщі висіла між небом і землею Тітуня Оґґ, раз у раз вживаючи з фляжки на поясі дозу профілактичного засобу від застуди. 

І ось нарешті це сталося: Бабуня Дощевіск, з чиїх капелюха та металево-сивого волосся струмувала роса, а з черевиків звалювалися вниз шматочки криги, почула далекий приглушений голос, який з ентузіазмом доводив до відома захмареного неба, що їжачок має по життю значно менше клопотів, ніж абсолютна більшість інших ссавців. Як яструб, що помічає щось маленьке й пухнасте в траві, як занурений у летаргію міжзоряних просторів вірус, що зауважує поруч симпатичну блакитну планету, Бабуня повернула мітлу і ринула вниз крізь задушливі пасма туману. 

— Агов! — закричала вона, сп’яніла від швидкості й захвату, і її голос змусив випадкового вовка п’ятьмастами футами нижче раптово позбутися щойно спожитої вечері. — Ґіто Оґґ, я тут! 

Тітуня Оґґ помітно неохоче прийняла її руку, і дві мітли злетіли назад у чисте, всіяне зорями небо. 

Як завжди, Диск мав такий вигляд, ніби Творець розробив його спеціально для розглядання згори. Білі та сріблясті пасма хмар тяглися аж до Узбіччя і закручувалися обертанням світу в тисячомильні вири. 

Непорушне покривало туману закручувалося за мітлами коридором білої пари, і боги бачили відчайдушний політ (адже боги бачать усе) як невидимий плуг, що жваво оре небеса. 

Набравши вже тисячу футів і продовжуючи швидко здійматися в морозному повітрі, дві відьми практикували звичну справу — сварку. 

— Збіса ідіотська затія, — бубоніла Тітуня. — Ніколи не любила висоти. 

— Маєш що-небудь випити? 

— Аякже. Ми ж домовлялися. 

— Ну і? 

— Ой, здається, я все випила, — промимрила Тітуня. — А що ти хотіла — стільки простирчати тут у моєму-то віці? У Джейсона буде істерика. 

Бабуня скреготнула зубами. 

— Гаразд, давай підзаряджуся, — сказала вона. — Бо я вже майже на нулях. Аж дивно, як… 

Бабунині слова перейшли у довгий крик: її мітла без жодного попередження провалилася вниз, проштрикнула хмари і зникла з очей. 

Блазень і Маґрат сиділи на поваленому дереві край ділянки голого каменю, що випиналася посеред лісу. Вогні Ланкру видніли вже відносно недалеко, але ні він, ні вона не поспішали йти далі. 

В повітрі між ними, як іскри, потріскували невисловлені думки та безумні здогади. 

— Давно працюєш блазнем? — ввічливо поцікавилася Маґрат і одразу зашарілася в темряві. За таких умов це запитання видавалося найневвічливішим на світі. 

— Все життя, — гірко мовив блазень. — У мене навіть соска була з дзвіночком. 

— Мабуть, такі навички передаються у спадок від батька до сина? — припустила Маґрат. 

— Я батька особливо й не знав. Він найнявся блазнем до володаря Квірма, коли я був ще маленьким, — сказав блазень. — Посварився з моїм дідусем. Хоча іноді він приїздить побачитися з мамою. 

— Жахливо. 

Блазень знизав плечима, і дзвіночки сумно брязнули. В його нечітких спогадах батько вимальовувався як низенький дружелюбний чоловічок з очима, схожими на пару устриць. Стати врівень із власним дорослим сином було б учинком, який помітно виходив би за межі його природи. Відлуння гнівного брязкання двох всіяних дзвіночками костюмів досі переслідувало блазневу пам’ять, і без того повну не найвеселіших спогадів. 

— Втім, — продовжувала Маґрат вищим, ніж зазвичай, голосом із домішкою невпевненості, — твоє життя, мабуть, не було сумним. Я маю на увазі, ти ж розважаєш людей… 

Блазень не відповів, і вона поглянула на нього. Його обличчя було непорушним, як камінь. За хвилю блазень заговорив — тихо, ніби сам до себе. 

Він говорив про Анк-Морпоркську