Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

Він теж відразу зупинився.

— Чому ви блукали вдосвіта на полі, а не працювали?

— Дихав свіжим повітрям, — відповів він. — Поночі безпечніше.

— А робота?

— Так не можна ж весь час працювати. Треба піти на розвідку. Зблизька можна почути гупання лопати, і нас заскочать зненацька.

Я більше не сперечався. Тепер я бачив, яка це людина.

Ми разом полізли на горище і, стоячи на східцях, виглядали у віконце. Марсіан не було видно. Ми вилізли на дах і сховалися за парапетом.

Більшу частину Путні-Гіллу закривали дерева, проте ми могли бачити річку, вкриту червоною травою, та луги, затоплені й червоні. Червона пліснява оплітала дерева навколо старого палацу. Мертве гілля зі скрученим листям стирчало між червоними заростями. Ця червона трава росла тільки у проточній воді. Біля нас її не було. Тут росли верба, калина, гортензія, різні дерева. Вони були зелені. Густий дим за Кенсінгтоном і блакитний серпанок ховали від нас північні пагорби.

— Минулого тижня хтось полагодив електрику, — сказав артилерист, — і Ріджент-стритта Серкес були освітлені. Натовп обшарпаних п’яниць висипав на вулицю, чоловіки й жінки танцювали до самого ранку. А коли розвиднілося, вони помітили, що марсіанська тринога стоїть зовсім неподалік і марсіанин стежить за ними. Хтозна, відколи він там стояв. А потім він підійшов і наловив їх близько сотні, одні не могли втікати з перепою, інші зі страху.

Артилерист знову перейшов до своїх грандіозних планів. Він так красномовно розповідав про можливість захопити марсіанські бойові триноги, що я знову майже повірив йому. Тепер, розгадавши його характер, я розумів, чому він не квапився. Він уже не казав, що братиме участь у захопленні триніг і у війні проти марсіан.

Згодом ми знову спустилися до підвалу. Бажання копати далі не було. Артилерист запропонував поїсти, і я охоче погодився. Раптом він дуже розщедрився. Коли ми поїли, він вийшов і повернувся з чудовими сигарами. Ми закурили, і артиллерист розійшовся ще більше. Він розглядав мій прихід як незвичайну подію.

— У погребі є шампанське, — сказав він.

— Нам іще працювати, краще бургундське, — заперечив я.

— Ні, сьогодні господар я! Шампанське! Боже милосердний! Нам треба буде важко працювати! Відпочиньмо, відновимо сили, поки є можливість. У мене вже пухирі на руках! Погляньте!

Артилерист запропонував зіграти в карти. Ми поділили між собою Лондон і почали грати на парафії! Я правдиво розповідаю про все!

Хоч як це дивно, карти мене захопили.

Дивно влаштована людина! У той час як людству загрожувала загибель або виродження, ми, позбавлені будь-якої надії, під загрозою страшної смерті, сиділи і спостерігали за випадковими комбінаціями розмальованого картону й азартно ходили з козиря.

Потім артилерист навчив мене грати в покер, а я виграв у нього три партії в шахи. Коли стемніло, ми, щоб не переривати гри, ризикнули запалити лампу.

Після нескінченної серії ігор ми повечеряли, і артилерист допив шампанське. Весь вечір ми курили сигари. Це був уже не той сповнений енергії відновник роду людського, якого я зустрів вранці. Він був, як і раніше, налаштований оптимістично, але його оптимізм мав тепер менш експансивний характер. Пам’ятаю, він пив за моє здоров’я, промовляючи те саме не дуже зв’язно.

Я закурив сигару і пішов нагору подивитися на зелені вогні, про які він мені розповідав і які горіли вздовж пагорбів Ґайгет.

Я бездумно вдивлявся в долину. Північні пагорби були занурені в морок; близько Кенсінгтона світилося заграва, іноді оранжево-червоний язик вогню виривався догори і пропадав у темній синяві ночі. Лондон був оповитий темрявою. Незабаром я помітив поблизу якийсь дивний світ, блідий, фіолетово-червоний, тремтливий на нічному вітрі.

Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, потім здогадався, що це, мабуть, фосфоресціює червона трава. Я знову почав співставляти явища. Я поглянув на Марс, сяючий червоним вогнем на заході, а потім довго і пильно вдивлявся в темряву, в бік Гемпстеда і Гайгета.

Довго я просидів на даху, згадуючи перипетії цього довгого дня. Я намагався відновити скачки свого настрою, починаючи з молитви минулої ночі і закінчуючи ідіотською грою в карти. Я відчув огиду до себе. Пам’ятаю, як я майже символічним жестом відкинув сигару. Раптом я усвідомив усе своє безумство. Мені здавалося, що я зрадив дружину, зрадив людство. Я глибоко каявся. Я вирішив покинути цього дивного, неприборканого мрійника з його пияцтвом і обжерливістю та йти до Лондона. Там, мені здавалося, я швидше дізнаюся, що роблять марсіани і люди.

Коли нарешті зійшов місяць, я стояв на даху.

Розділ VIII

 Мертвий Лондон

Покинувши артилериста, я спустився з пагорба і пішов по Хай-стрит через міст до Ламбета. Червона трава ще буйно росла й оплітала весь міст; втім, її стебла вже вкрилися білуватим нальотом. Згубна хвороба швидко поширювалася.

На розі вулиці, що вела до вокзалу, валялася людина, брудна, як сажотрус. Чоловік був живий, але п’яний як чіп, так що навіть не міг говорити. Я нічого не домігся від нього, крім лайки та спроб вдарити мене.

Я відійшов, вражений диким виразом його обличчя.

За мостом, на дорозі, лежав шар чорного пилу, який товстішав у міру наближення до Фулхему. На вулицях була мертва тиша. У булочній я знайшов трохи хліба, правда, він був кислий, черствий і позеленів, але залишався цілком їстівним. Далі до Уолхем-Гріну на вулицях чорного пилу не було, і я пройшов повз білі будинки, що горіли. Навіть тріск пожежі здався мені приємним. Ще далі, близько Бромптона, на вулицях знову панувала мертва тиша.

Тут я знову побачив чорний пил на вулицях і мертві тіла, всього на протягом Фулхем-роуд я нарахував близько дванадцяти трупів. Вони були напівзасипані чорним пилом, лежали, очевидно, багато днів; я квапливо обходив їх. Деякі були обгризені собаками.

Там, де не було чорного пилу, місто мало абсолютно такий самий вигляд, як звичайної неділі: магазини зачинені, будинки замкнені, штори спущені, навкруг тихо і безлюдно. У багатьох місцях були видні сліди пограбування — здебільшого у винних і гастрономічних магазинах. У вітрині ювелірного магазина скло було розбите, але, очевидно, злодію завадили: золоті ланцюжки і годинник валялися на бруківці. Я навіть не нахилився підняти їх. В одному під’їзді на сходах лежала жінка в лахмітті, звішена рука її була розсічена, кров залила дешеву темну сукню. У калюжі стирчала велика розбита пляшка шампанського. Здавалося, що жінка спить, але вона була мертва.

Що далі я заглиблювався в Лондон, то тяжчою