Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

відкриття цілком руйнує наші енциклопедичні знання: у п’ятнадцять років у дівчини вже... Напевно, вона просто поголилася. У тих фільмах, що ми бачили, більшість жінок так і роблять.

Верба аж підскакує, ляскає мене по плечу («ти бачив?!») і притискається щокою до моєї щоки.

— Гей, — шепоче, — я перший її знайшов, дай мені подивитися!

Кивком прошу його зачекати ще хвильку, тому що не встиг роздивитися груди. Вони в Рамони невеликі, але пропорційні. Соски маленькі й темні, уявляю їх собі на язиці — тверді, наче ожина в червні.

Верба вже аж сіпається від нетерплячки, відпихає мене вбік, до стіни, і припадає оком до замкової щілини.

— Вона голить себе між ногами, ця хвойда, — сичить по-зміїному.

А я думаю про Філіпо, про номер у готелі, де вони колись залишаться наодинці. Він увімкне на мобільному одну зі своїх повільних пісень, де співає англійською. Вона дозволить себе роздягти, роздягне його...

На цьому я зупиняюся, не знаю, що далі. Адже було б нереалістично приписати Рамоні вміння, мистецтво, до­свід та вирази нещирого задоволення, які я бачив у професіоналок з порно.

Я залишаю Вербу біля ванної і йду до спальні, беру телефон. Жодного повідомлення. Уявляю, якою може бути гола Сара. Приліплюю їй подумки груди й сідниці Рамони, уявляю, що і вона теж голиться. Згадую вираз екстазу, що бачив на її обличчі в пабі.

До моєї спальні зазирає схвильований Верба:

— Ходи сюди, дурику! Бігом! — кличе. — Хвойда миє собі піхву і вже забавляється пальцем!

Його щедрість мене дивує, на його місці я б насоло­джувався такою виставою сам.

Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока, намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинився. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не в змозі утриматися від посмішки.

— Срати сіла, — каже мені.

Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей, і мимоволі прикриваємо роти рукою.

У цю мить чути, як гукають знизу:

— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити пакунки з продуктами!

**

Не хочеш влаштовувати свято? То запроси принаймні на піцу «алла романа[39]»! Або на аперитив із чипсами, хоч щось!

Мама просто у відчаї, не розуміє, як це хлопець не хоче влаштовувати свята з приводу свого вісімнадцятиріччя. А я відповів, що мені більше до вподоби свята інших. Терпіти не можу власний голос, що промовляє через кожні п’ять секунд «дякую», терпіти не можу, як на мене дивляться, коли я розгортаю подарунки. А ще — не знаю, кого запрошувати. Ну, Іларію з друзями з кемпінґу, кількох однокласників, з якими у мене кращі стосунки. А от Сару? Чи треба запрошувати Сару?

Знаходимо компроміс із мамою, погоджуємося на родинну вечерю десь у ресторані. Адже цього літа ми ще ні разу не ходили кудись вечеряти всі разом. Кажу, що згоден. Тепер нехай сама розбирається. Чи запрошувати бабцю? Чи запрошувати Дятла?

Врешті, як я й думав, потреба дотриматися протоколу бере гору. Коли йде запрошувати, змушує мене її супроводжувати, щоб показати, що винуватець свята — я і що їхня присутність буде приємною насамперед мені. Не буде тільки Дієґо, який повідомив, що його вже запросили на інше святкування.

Про все подбає мама: вибере ресторанчик із поміркованими цінами десь на схилах над Бока-ді-Маґра, заїде по торт, купить краватку-метелик, яку з невідомих мені причин за будь-яку ціну хоче начепити на мене. Напевно, це її якось особливо потішить.

Під час вечері розмова точиться неспішно і спокійно, перескакуючи з теми на тему: город, бак, кемпінґ, проб­лема гомосексуальності у сучасному суспільстві. Цього вечора найбільше говорить Вейн, заповнюючи наші лакуни в антології епізодів із життя комерсантів: історії, які ми чули вже тисячу разів, про тих, хто не платить, хто не відповідає на телефонні дзвінки, хто і бровою не веде, аби тільки не витягувати з кишені гаманця. Ніякого поняття гідності у наш час. А якщо звернутися до адвокатів, то доведеться самому платити, до того ж немає ані найменшої гарантії, що отримаєш свої кровні.

Дятел у дуже пригніченому настрої. Якщо йому не дають змоги вихвалятися своїми подвигами юності, то він здається якимось згорбленішим, старішим, майже нічого не чує, доводиться повторювати йому кожне запитання тричі й голосно.

Я дмухаю на свічки і роздивляюся подарунок мами й Вейна: комплект для подорожі, до якого входять дві валізи, сумка на коліщатах, невелика сумка через плече і ваучер «Rayanair». Дятел тикає мені в руку рулончик банкнот, які в мене не вистачає духу перерахувати. Верба з Рамоною вручають мені подарунковий сертифікат із книгарні нашого торгового центру. На картці бачу й підпис Дієґо — занадто акуратний, щоб насправді належати йому.

Коли доходить до рахунку, Вейн бере оплату на себе, і це єдина мить, коли я бачу, як він безпосередньо розмовляє з Дятлом, котрий, розмахуючи чековою книжкою, демонструє велике бажання заплатити. Не знаю, чим там у них усе закінчилося, тому що я пішов допомогти Вербі завантажити до машини мої нові валізи.

У провулку, що веде до нашого дому, нам доводиться здавати назад на кілька десятків метрів, щоб пропустити машину «Преторіанців». За кермом упізнаю лисого, якого я вже бачив раніше.

— А щоб вам усім! — лається Вейн, як тільки їхня автівка проїжджає повз нас.

Коли ми прибуваємо на паркувальний майданчик перед нашим будинком і зупиняємося, відчуваю в душі порожнечу, що виникає зазвичай після феєрверка на Різдво, Новий рік або на пляжі в серпні. У мене в кишені вібрує мобільний: привітання від мого однокласника. Зранку я отримав таке й від тата; він написав, що завтра зателефонує.

Ми якраз витягуємо валізи з машини, коли Вейн наказує зачекати. Швидким кроком іде до нашого будинку. Мама запитує, що трапилось, але він не відповідає. Ми всі завмираємо, я ставлю на землю більшу валізу. Тим часом з’являються бабця з Дятлом, які приїхали своєю автівкою.

Вейн повертається, наказує всім залишатися біля машини і не рухатися. Хтось вибив вікно в кухні, можливо, злодій ще й досі всередині.

Відчувши потребу діяти, Дятел вилазить із машини і рушає до сараю з інвентарем. Повертається з Пушкою, стає попереду, щоб нас усіх захистити, а Вейн сам іде до будинку.

Мама з Рамоною перелякані сидять у машині. Ми з Вербою не знаємо, що робити; в таких випадках почуваємося тими, ким є насправді: недосвідченими хлопчиськами.

— Може, зателефонувати карабінерам? — запитую невпевнено.

Але мене ніхто не слухає.

З хати виходить Вейн, у руках стискає один