Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

class="book">— Ви б, може, й переживали, але не батьки! Батько місяцями не відзивається, а мама… Ну, самі знаєте, як є. Вона в тій Німеччині навіть би не знала, що сталося щось погане. Сиділа б коло того свого хворого з вимкненим телефоном!

— Віко, припини. Адже мама тебе любить. Ситуація складна, але мама невдовзі повернеться й усе знову буде по-старому.

Віка стенає плечима.

— Так чи сяк будь обережна, — кажу. Якщо це справді якийсь збоченець, то він може бути десь в околиці. Адже Доманевська — це не так далеко…

— Я не дурна, — пирхає Віка. — І мені не п’ять років.

— Їй теж не було, — я показую на екран, де знову з’явилося обличчя дівчинки.

— Ну, то, мабуть, якась тупа, — коментує Віка.

Опта

Ніяково зізнатися, але я люблю День померлих. І зовсім не тому, що мені є кого відвідати на цвинтарі. Навіть коли мама була ще жива, і ми їздили на Бульку до тітки, маминої сестри, котра загинула замолоду трагічною смертю, мені подобалася ця атмосфера на кладовищі. Ми завжди їздимо після обіду чи ввечері, тоді горить безліч вогників і це нагадує суцільне свято, а не якийсь сумний день.

Здається, у Мексиці цього дня влаштовують бенкет і навіть залишають щось на тарілках для померлих. Я б хотіла запровадити такий звичай у нас, але це, напевно, буде складно. І так уся родина вважає мене ексцентричною, бо я завжди приношу мамі щось окрім квітів. Плюшевого котика, щоб нагадував їй Болека. Шоколадні цукерки. Записку. Упевнена, все й так миттєво зникає, тільки записка раз лишилася, я притисла її каменем — і то, мабуть, тому, що нікому вона не була потрібна. Коли ми прийшли перед Різдвом, то знайшли лише розмоклий і вицвілий папірець, на якому вже нічого не можна було розгледіти. Однак я сподіваюся, що мама його прочитала. Якось.

Я вважаю, що надгробки могли б бути веселішими. Деякі саме такі: з гарними віршиками, прикрашені ангелами. Інші настільки похмурі, що важко й уявити, буцім небіжчик хотів би поселитися в такій могилі. Наш надгробок досить гарний, світлий, із зображенням ангела — я вперлася, щоб додати щось таке, і родина, на щастя, погодилася. Зрештою, я була донькою, що втратила матір. Думаю, може, я теж колись тут лежатиму, бо це велика родинна могила, але ж ще є дві бабусі й тато, тож для мене місця може не вистачити. Це не надто мудрі думки, і не надто приємні, але й не прикрі: зрештою, тоді мені буде байдуже й не доведеться цим перейматися.

Тато на маминій могилі виглядає сумно. Удівець. Це таке негарне слово. Наче назва якогось хробака. Цікаво, чи він зараз думає про маму, чи про Марту. І чи взагалі розповідає мамі про свої особисті невдачі. Ми запалюємо свічки, а я кладу поруч із вазою складений аркуш.

— Лист? — питає тато.

— Ні… Я написала пісню. І подумала, що мама захоче її прочитати.

Тато більше не каже мені, що мама напевно нічого не може прочитати. Він змирився із цією моєю примхою. Бо колись я спитала його, чому він такий упевнений, що привиди не збираються власне на цвинтарі, не приходять сюди, наприклад, саме сьогодні, коли це все робиться для них. Як велика вечірка.

— Прочитаєш мені вдома? Цю пісню? Чи краще, заспіваєш?

— Не знаю… я трохи соромлюся.

— А мами не соромишся?

Ні. Мами не соромлюся. І зовсім не тому, що думаю, наче вона не прочитає цієї пісні. Але я не хочу, щоб тато образився, тому обіцяю, що, звісно, прочитаю. У найгіршому разі посміється.

Ми вже повертаємося до головної алеї, коли я помічаю ніби знайому постать… Ні, неможливо. Що тут робить Фелікс? Іноді нам не вдається два дні в школі побачитись, аж тут зустрічаємося на кладовищі. У нього розгублений вигляд. З ним його сестра, вона знову видається сердитою, до того ж тремтить від холоду.

— Привіт, а ти що тут робиш? — питаюся по-дурному, бо це ж очевидно.

— Нічого особливого, — посміхається Фелікс. — Пішли собі з Вікою на кебаб, там біля входу продають хороші, та й так собі гуляємо в дусі мементо морі. Ой, вибачте! — він помічає мого тата й відступає на крок, наче злякався. — Добрий день. Вибачте, я вас не помітив. Насправді ми заблукали. А точніше, загубили дідусеву могилу. Мені здавалося, я знаю, де вона, бабуся завжди її знаходила із заплющеними очима… Ми тут шукаємо вже дві години, а тепер, у сутінках, шанси її знайти марні.

— А ви були в адміністрації? — питає тато.

— Адміністрація? — Фелікс від радості говорить голосніше. — Тут є адміністрація?

— Звичайно. Це туди. Можемо піти разом, бо ми вже вертаємось. Там ти дізнаєшся, де похований дідусь.

— І, може, там буде туалет, — додає Віка. — Бо я зараз лусну. Окрім того, у мене вже руки відвалюються від цього бадилля.

— Віко! Поводься пристойно. Окрім того, це ти вперлася, щоб купити великий букет і сама хотіла нести.

Тато сміється.

— Давай, я понесу. Як тебе звуть?

— Віка, — Феліксова сестра полегшено віддає Оптиному татові пакет із чимсь, що більше нагадує декоративний кущ чи саджанець, ніж квіти.

— Думаю, бабуся втішиться, що ми купили дідусеві ці хризантеми. Вона теж завжди клала йому такі великі квіти, пам’ятаєш?

— Так, і теж завжди впиралася, що сама понесе. Бабуся не могла приїхати, вона ще надто слабка після операції, — пояснює Фелікс.

Ми приходимо до адміністрації й тато допомагає їм знайти прізвище в книгах. Фелікс кілька разів повторює вголос номер поля та алеї.

— Запиши в телефоні, — каже Віка. — Бо знаючи, яка в тебе пам’ять…

— У мене чудова пам’ять, — протестує Фелікс. І ми всі сміємося. Мені стає шкода, коли доводиться прощатися.

Удома тато наполягає,