Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

непроханих сліз. Попри заняття в Діана Керна, Рен потерпала від болю не менше, ніж раніше.

Дівчина міцніше вчепилась у слизьку ручку валізи. Запевняла себе, що не має права здатися. Якщо пощастить — то це закінчиться дуже скоро. Хай везіння ніколи й не сприяло їй. За винятком хіба що того дня, коли автомобіль мав позбавити життя. Лікарі одноголосно визнавали, що це диво не обійшлось без божественного втручання. Рен віднедавна думала так само.

Сьогоднішнє практичне, як і нещодавній пікнік, теж починалось успішно: візит у вимір, витворений Дітою, біганина древнім замком у пошуках валізи (тут Нікта обурювалася, що це не автентично, бо мала б бути скриня). Коли вони знайшли свою валізу, то навіть випереджали інші групи. І саме дорогою назад везіння попрощалось із ними з лунким «брязь!»

Підвісний міст до замку скрипнув і розірвався за якусь мить до того, як Рен — остання з усіх — устигла ступити на тверду землю. Ньєрд, який біг якраз перед нею, послизнувся і випустив валізу. Ніка піймали дві пари рук. А Рен піймала чорну ручку. І разом з валізою шугонула вниз.

Дівчина знала, що її врятують. Знала, що нема справжньої небезпеки в тому, щоби падати з мостів у тренувальних вимірах, бо в цієї прірви немає дна; але однаково інстинкт виживання наказав схопитися за сталевий трос, що раніше був одним із поручнів. Тож вона проїхалася ще трохи вниз, здираючи шкіру на долоні, і повисла на тросі. Той обкрутився довкола її зап’ястя і сповзав разом зі шкірою. Другою рукою дівчина судомно стискала ручку валізи, наче квиток у краще життя.

Вона була б рада вже і впасти вниз, проте зап’ястя, схоплене тросом, не давало змоги виборсатися.

Рен заплющила очі. «Не відпущу», — повторювала за внутрішнім голосом.

Одногрупники кинулися на допомогу. Спершу Закс поривався спуститися по залишках мосту. Проте тільки-но він сильніше смикнув один із тросів, той небезпечно заскрипів, а з місця його кріплення до скелі посипалося каміння.

— Він тебе не витримає, — хитнув головою Зіґфрід.

— То перемісти її сюди.

— І Рен, і валіза — надто габаритні для застосування моєї навички… наразі.

— По скелі теж не спуститися, вона надто крута, — Амон уважно роздивився спуск і розвів руками.

— Витягати назад цей трос ризиковано, — тихо додала Діке.

— Так, Рендалл без руки залишиться. Професор Керн із цим дасть раду, але краще не варто, — погодився Ньєрд. — Якщо Савітрі випустить валізу, то їй буде легше провисіти там решту часу.

— То змусь її позбутися тієї цеглини, — буркнув Закс і схилився над прірвою. — Агов, Савітрі, та годі вже! Ти себе що — Зіркою уявила?

— Гірше! — Рен задерла голову й усміхнулася. Їй здалося, що навіть СВІТ на шиї поважчав. — Я, Нортоне, уявила, що переможу!

Нарешті золотаве світло блимнуло й усе довкола поглинув вир сіро-білих барв.

— Увага, любчики, час вичерпано! — дзвінкий голос професорки Діти ще на мить затримав свідомість Рен, перш ніж та пурхнула геть.

* * *

Недоладні фігури в білому ходили колами. Вони спліталися руками і, мабуть, танцювали. А може, бились. У когось був спис, у когось — меч, а в когось — долоні, повні блискавок, посірілих від часу. Довкола розпускались невідомі квіти і сходило золоте сонце. Люди танцювали. Боги танцювали. Зірки танцювали.

Рен кліпнула кілька разів, і чарівне видиво перетворилося на пошарпану фреску на стелі. Стеля здавалася незнайомою, хоча, певна річ, то була все ще Академія.

— Доброго ранку? — хрипким спросоння голосом спитала вона, сподіваючись, що хтось тут є.

І хтось був.

— Тс-с… тихо-тихенько, — професор Керн поклав кістляву руку на чоло Рен. — Нарешті ви по-овернулися до нас, жертво недосконалих практичних Афродіти.

Дівчина спробувала підвестися, спираючись на лікті, але обидві руки прострелило болем, і вона впала назад на м’який диван, який пахнув м’ятою.

— Перевчилися, — замислено похитав головою викладач і додав: — Руки не навантажувати два-три дні. Мазь під бинтами скоро висохне. Завтра зайти й замінити. З само-ого ранку. І жодних проблем не буде.

Рен чемно кивнула. Ниття розповзалося вгору до плечей, але вона визнала його цілком стерпним.

— А чому я тут? — спитала вона у викладача, оглядаючи його кабінет, всуціль вкритий гіпнотичними шпалерами зелених барв, як соковита галявина. Усі стіни рясніли пучками трав, і Рен могла заприсягнутися, що десь поряд жебонить джерело.

— Бо я головний лікар в Академії, — пояснив професор Діан. — А це мій кабінет. Зветься Лусмаг. І якщо вам кортить дізнатися про будь-яку з трьохсот шістдесяти п’яти цілющих трав, то ви можете зазирати до мене у вільний від навчання час.

Зараз погляд викладача не здавався ні гострим, ні холодним, як під час занять.

— Ваші одногрупники чекають, — він вказав рукою на вихід.

Зелені двері повністю зливалися зі стінами. Рен рвучко підвелась, але в очах тут же потемніло. Запах ліків заповз у ніздрі.

Поки веселкові кола зникали з-перед очей, дівчина почула скрип дверей і рипіння паркету.

Нікта врізалася в неї та обхопила обома руками:

— О, іменем Хаосу, ти крута! Але я такого знущання не підтримую.

— Так, треба було викинути ту кляту валізу! — із запалом сказав Амон. — Ніхто б тебе не звинувачував.

— Як руки? — шепнула Діке, поки Ньєрд перемовлявся про щось із викладачем.

Рен щойно кинула погляд на перебинтовані долоні й зап’ястя. Приплив вдячності до професора Керна накотився, а за ним — хвиля сорому, адже вона навіть не подякувала йому.

— Усе гаразд, — кивнула дівчина до одногрупників. — Скоро мине. А як Діта?

— Ми програли за часом, — повідомив Ньєрд. — Але через цей інцидент у всіх середній бал. Діта визнала, що погано підготувала тренувальний майданчик, а це вже неабищо. Та надалі не ризикуй таким чином. Забороняю тобі як голова групи.

— Але я готова ризикувати.