Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

вдало? А які підстави припускати, що вона провалиться? Але навіть у цьому випадку він, Ковпервуд, діє лише як агент! До того ж він розумів, що, маніпулюючи цими грошима в інтересах Стінера, він, за сприятливого збігу обставин, зможе і сам для себе домогтися контролю над декількома лініями.

Найбільше він цікавився лінією, недавно прокладеною поблизу його нового будинку, — так званою лінією Сімнадцятої і Дев’ятнадцятої вулиць. Ковпервуд іноді користувався нею, коли пізно затримувався десь чи не хотів чекати екіпажу. Вона проходила двома пожвавленими вулицями, забудованими червоними цегляними будинками, і з часом, коли місто розростеться, безсумнівно, мала стати дуже прибутковою. Але зараз вона ще занадто коротка. От якби роздобути цю лінію і пов’язати її з лініями Батлера, Молленгауера або Сімпсона! Щойно місто закріпить їх за ними, можна буде домогтися від законодавчих зборів дозволу на подальше будівництво. Френку вже ввижався концерн, до якого входять Батлер, Молленгауер, Сімпсон і він сам. У такому складі вони зможуть досягти чого завгодно. Але Батлер — не філантроп. Для того щоб розмовляти з ним, треба мати солідний козир у руках. Він повинен на власні очі переконатися в принадності такої комбінації. Крім того, Ковпервуд був агентом Батлера зі скуповування акцій кінних залізниць. І якщо саме ця лінія обіцяла такі бариші, Батлер, природно, міг зацікавитися, чому акції її були запропоновані насамперед йому. Краще почекати, вирішив Френк, поки дорога фактично не стане його, Ковпервуда, власністю. Тоді — інша річ, він буде розмовляти з Батлером, як капіталіст із капіталістом. У мріях йому вже вималювалася ціла мережа міських залізниць, яку контролюють певні ділки, а ще краще — він сам, Ковпервуд.

17

З часом Френк Ковпервуд та Ейлін Батлер ближче пізнавали одне одного. Вічно зайнятий своїми справами, коло яких все розширювалося, він не міг приділяти їй стільки уваги, скільки йому хотілося. Але минулого року, коли бачив її, Ейлін виповнилося вже дев’ятнадцять років, вона подорослішала, і погляди її стали більш самостійними. Так, наприклад, вона стала розрізняти добрі та погані смаки в облаштуванні та оздобленні будинку.

— Тату, невже ми завжди будемо жити в цьому хліві? — звернулася вона одного вечора до батька, коли за обіднім столом зібралася вся сім’я.

— А чим поганий цей будинок, цікаво дізнатися? — відгукнувся Батлер, який сидів, впритул присунувшись до столу і запхавши серветку за комір (що він робив завжди, коли за обідом не було нікого чужого). — Не бачу в ньому нічого поганого. Нам із матір’ю тут зовсім непогано живеться.

— Ах, тату, це огидний будинок, ти сам знаєш! — втрутилася Нора (їй виповнилося сімнадцять, і вона була такою ж меткою, як її сестра, але ще менше знала життя). — Усі твердять це в один голос. Ти лише подивися, скільки чудових будинків навколо!

— Усі твердять! Всі кажуть! А хто ці «всі» — хотів би я знати? — іронічно, хоча й не без роздратування, запитав Батлер. — Мені, наприклад, він подобається. Проти волі тут нікого жити не примушують. Хто вони такі, ці «всі», скажіть на милість? І чим це такий поганий мій будинок?

Питання про будинок піднімалося не вперше, і обговорення його щоразу зводилося до того ж самого, якщо лише Батлер не відмовчувався, обмежуючись своєю скептичною ірландською усмішкою. Проте цього вечора такий маневр йому не вдався.

— Ти й сам знаєш, тату, що будинок нікуди не годиться, — рішуче заявила Ейлін. — То чого ж ти сердишся? Будинок старий, негарний, брудний! Меблі всі розвалюються. А цей рояль — просто убога мізерія, яку давно пора викинути! Я більше на ньому не гратиму. У Ковпервуда, наприклад...

— Будинок старий — на тобі! — вигукнув Батлер, і його ірландський акцент став ще різкішим від гніву, який він сам розпалював у собі. — Брудний, чорт забирай! І які це меблі у нас розвалюються? Покажи, зроби милість, де вони роз­валюються?

Він уже збирався причепитися до її спроби порівняти їх з Ковпервудами, але не встиг, бо втрутилася місіс Батлер. Це була повна широколиця ірландка, майже завжди усміхнена, з сірими очима, тепер уже неабияк вицвілими, і рудуватим волоссям, що потьмяніло від сивини. На лівій її щоці, біля нижньої губи, красувалася велика бородавка.

— Ох, дітоньки! — вигукнула вона (містер Батлер, незважаючи на всі свої успіхи в комерції та політиці, був для неї такою ж дитиною). — Чого-бо ви сваритеся? Досить уже. Передайте батькові помідори.

За обідом прислуговувала покоївка-ірландка, проте страви передавались від одного до іншого. Над столом низько висіла недоладно оздоблена люстра з шістнадцятьма газовими ріжками у вигляді білих порцелянових свічок — ще одна враза для естетичного почуття Ейлін.

— Мамо, скільки разів я просила тебе не говорити «чого-бо»! — благальним тоном вимовила Нора, яку дуже засмучували помилки у балачці матері. — Пам’ятаєш, ти обіцяла постежити за собою?

— А хто тобі дозволив повчати матір, як їй розмовляти? — скипів Батлер від цієї несподіваної зухвалості. — Зарубай собі на носі: твоя мати говорила так, коли тебе ще й на світі не було! І якби вона не довбалася, обслуговуючи всіх вас, як каторжна, у тебе не було б витончених манер, якими ти зараз перед нею вихваляєшся! Зарубай це собі на носі, чуєш! Вона в тисячу разів краща за всіх твоїх приятельок, нахабо ти така!

— Мамо, чуєш, як він мене обзиває? — запхинькала Нора, ховаючись за плече матері і вдаючи перелякану і ображену.

— Едді! Едді! — звернулася місіс Батлер до чоловіка з докором. — Норо, дитинко моя, ти ж знаєш, що він так не думає. Правда ж?

Вона ласкаво погладила голову своєї «дитинки». Докір щодо простацьких висловів анітрохи її не образив.

Батлер вже і сам шкодував, що назвав свою молодшу дочку нахабою. Але ці діточки — Господи! — бігме, вони можуть вивести з терпіння. Ну чим, скажіть на милість, поганий їм цей будинок?

— Не варто, далебі, здіймати такий галас за столом, — зауважив Келем, досить симпатичний хлопець із чорним, ретельно пригладженим, розчесаним на косий проділ волоссям і короткими жорсткими вусиками. Ніс у нього був трохи кирпатий, вуха трохи стовбурчились, але загалом він був привабливий і дуже милий.