Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

пісні, ходив до інших керівників коляди. Разом пригадували й повторювали старі пісні. Навідувався і до старого дяка Кропивницького у Криворівні, який багатьом відкрив таємні знання про той світ і охоче навчав колядок, коли хтось хотів навчитися. А ще Фока слухав мандрівників, що зупинялися на ніч у його хаті, а деякі пісні вичитував із якихось книжок. І, може, жодного казання гірські християни не слухали так побожно, як коляди Фоки, коли він з усмішкою виспівував розмову Господа зі святим Миколаєм:

А в нашого ґазди і пана,

У побратима брата Івана,

Кедровії двори, тисовії столи.

Радуйся земле! Син ся народив! Радуйся!

Сам Господь сидить при святій Вечері,

А довкола столу святі та ангели,

А нема тільки святого Николи.

– Послужи ми, ґаздо! – сам Господь кличе —

Хай ураз тут стане Никола святий!

І за годину Никола біжить,

Ясна корона на його чолі,

А меч огнистий в правиці держить,

Весну приводить, а зимоньку гонить.

Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!

Каже до нього Господь з-поза столу:

– Де ти ся барив, святий Николо?!

– Пробач ми, Пане, все так ся барю,

Був я на морі, на переправі.

Сім десятків душок віз я через море,

Жодної душеньки ніде не зронив.

Та буйнії вітри звідкись налетіли?

Скинули ми човен тихий у глибини.

І дві душечки море забира:

Одну, бо не пустила до дому

Вбогого, не дала їжі та вбрання,

Не уділила добра нікому.

А друга душечка, та за ніщо мала

Матір та вітця, гірко ображала.

І ті дві душечки води морські взяли.

Вже над ними хвилі змикатися стали.

Три рази пірнути в глибочінь наваживсь,

Тричі не пускали мене хвилі вражі,

Але їх нарешті виловив зо дна,

І так не пропала душа ні одна.

Сім десятків душок провіз через море,

Жодної душеньки ніде не зронив.

Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!

Прикро визнавати, що коли така пісня записана на папері, навіть якщо її голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядає вона якось сумно, так ніби її поклали до вічного сну в новеньку труну, а дяк поспішно пробекав вічну пам’ять. Пісня Фоки линула поволі, не квапилася. Розпліталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповіщав не тільки кожну строфу, а навіть кожне слово вимовляв виразно і дивився в очі усім по черзі, і вже після кожної строфи спочатку колядники, а потім інколи й усі в хаті відповідали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»

Отак, узагалі не поспішаючи, співаючи годинами, відспівали кожному з присутніх, не оминаючи нікого, довгі коляди. Кожному іншу, підходящу для кожного: одну для ґазди, іншу для ґаздині, ще іншу для хлопця, іншу для дівчини, іншу для дітей і нарешті коляду для померлих, що, запрошені на Святий Вечір, хоч і невидимі, слухали десь по кутках.

Знову відпочивали, знову їх частували, а колядники навперемінки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли їх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.

Потім раптово вставали. З піснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називається плєс, – рвучкий, жвавий, нерівний, ніби молоді кізки танцювали. Розпочинав пісню питанням:

Ой добрий вечір до цеї хати.

Чи позволите козі скакати?

Колядники голосно відповідали:

Ой, скачи, скачи, козо небого,

Насіяв наш пан пшениці много.

І тоді спочатку старі, що пам’ятали давній звичай, узявшись попарно за руки, то стрибали вперед, то враз оберталися назад, то присідали. Насідали по черзі на присутніх, закликаючи піснею, щоб ті дали за плєс гроші на церкву. Та невдовзі молоді плєсуни зміняли старших. Бо кожен із присутніх знав, знала навіть кожна дитина, що то має бути перевіркою витривалості плєсунів – чи довго витримають і зможуть так скакати, присідати, плєсати та співати одночасно, щоб витиснути гроші. І кожен, хоч і тримав у кулаці приготовані гроші, намагався випробувати плєсунів якнайдовше. Уся хата голосно сміялася, а деякі з присутніх казали: «Гей-га, так легко нема, най з ніг валяться, най зароблять на церкву Божу!» Фока безперервно дзвонив дзвіночком у ритмі плєсу, а плєсуни вже роти повідкривали від утоми, вже ледве трималися на ногах у присідах, але й далі гопали і присідали, та, хоч і захекані, все співали, нагадуючи про пожертву:

Не хочеш дати, не підем з хати!

Врешті обступали когось одного, дехто підохочував того опиратися, інші ж просили зглянутися над колядниками, і той кидав гроші до дзвіночка. Хвильку-другу відпочивши, плєсуни оточували плєсом когось наступного, аж поки не витягали на церкву стільки грошей, скільки вдалося. Заробили їх тяжко.

Були й інші радості та забави. На свята деякі ґазди вистрілювали пороху більше – і не абиякого, а грубозернистого мадярського, що зветься «баняш», – ніж їхні предки у знаменитих виправах на Золоту Баню, копальню золота, чи в Кутській війні з цісарськими військами. Стріляли не лише перед входом до хати, а й у самій хаті.

І то аж ніяк не через дикість чи – борони Боже – пияцтво, а лише від святочної радості та з люб’язності, щоб якусь хату не позбавити такої паради. А чому? Це треба зрозуміти.

У давні часи, більше як двісті років тому, предки пастухів шукали собі небезпечних пригод, сутичок і – чому би ні? – золота. І врешті вина угорського чи іншого, лиш би було густе, як олія, а не розбавлене водою. За горами, де Карпати закінчуються пагорбами, переходячи в угорську рівнину, стояв на скелі неприступний замок, оточений мурами й розвідними мостами. Там була копальня золота і, як дотепер розповідають, карбували там монети. Тому у нас той замок називався Золота Баня, бо по-угорськи баня означає копальня. Замок той належав великій княжій родині Баторіїв, які уславилися в історії Угорщини та Польщі. Один із них був таким сміливцем, що погрожував самій Москві і нагнав страху її білим царям. Усе це так манило до себе предків наших пастухів. Серед білого дня під проводом молодого ватажка, який звався Довбушем, не звертаючи уваги на гармати і кулі, вони здобули твердиню. Не вчинивши нікому кривди, навантажили золотом коней, насміялися і повернулися в гори.

Як тільки колядники почали згадувати, як молоденький пан Довбуш строго наказав своїм леґіням, щоб під час нападу, борони Боже, нікого в замку не вбити, аби вийти з честю, і як він сам, посміхаючись, відганяв кулі, наче мух, то їм так зробилося на серці, що один за