Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

Проте, з нею бувало не легко. Аж надто апа ично вона заробляла свої три копiйки (а потiм три п'ятаки) щодня, а iнодi вмiла жорстоко торгуватись, якщо було в її владi вiдмовити менi в деяких особливого роду руйнуючих життя, дивних, повiльних, райських отрутах, без яких я не мiг прожити бiльше кiлькох днiв поспiль i якi, через корiнну сутнiсть невимовної знемоги, я не мiг здобути ґвалтом. Добре враховуючи магiю й могутнiсть свого м'якого рота, вона вхитрилась — за один навчальний рiк! — збiльшити премiю за цю позначену послугу до трьох ба навiть чотирьох доларiв! О читачу! Не смiйся, уявляючи мене, на дибi крайньої насолоди, дзвiнко видiляючого гривеники, чвертки, й навiть великi срiбнi долари, як така собi вивертаюча багатство, судомно-дзенькiтлива й цiлком знетямлена машина; а втiм, нахилена над епiлептиком, байдужа винуватиця його шаленої нестями мiцно стискала жменю монет в кулачку, — який я потiм все'дно розтуляв сильними нiгтями, якщо, однак, вона не встигала втекти й де-небудь заховати награбоване. Й цiлком так само, як ледь не кожного другого дня я повiльно об'їжджав шкiльний район i вилiзав з авто, щоб ледве пересуваючи ноги зазирати в молочнi бари й вдивлятись в iмлистi прогони алей, наслухуючи неблизький дiвочий смiх мiж ударами серця й шелестом листопада, цiлком так само, я, бувало, обшукував її кiмнату, проглядаючи розiрванi папiрцi у гарному смiтниковому кошику з намальованими ружами, й глядiв пiд перину дiвочої постелi, яку я сам щойно склав. Раз я знайшов вiсiм доларових бiлетiв в однiй з її книг (з доречною назвою "Острiв скарбiв"), а iншого разу дiрка в стiнi за репродукцiєю Уїстлерової "Матерi" виявилась напханою грошима — я нарахував двадцять чотири долари й дрiбнi — скажiмо, всього двадцять шiсть доларiв, — якi я преспокiйно забрав собi, нiчого їй не сказавши, по чому вона звинуватила, нахабно на мене дивлячись, у "пiдлому крадiйствi" чеснiшу панi Гулiган. В подальшому вона пiдтвердила величину свого iнтелектуального коефiцiєнта тим, що знайшла надiйнiше сховище, яке я так нiколи й не вiднайшов; та на той час я зробив економiчну революцiю, змусивши її поступово заробляти в важкий i огидний для неї спосiб право брати участь в еатральнiй програмi школи; тому що я бiльш за все боявся не того, що вона мене ожебрачить, а того, що вона назбирає достатньо грошей, щоби втекти. Я думаю, що ця бiдна дiвчинка зi злими очима вважала, що з якимись п'ятдесятьма доларами в торбинцi їй вдасться якось дiстатись Бродвея або Голiвуда — або гидкої кухнi придорожнього ресторану (Потрiбна Подавальниця) в найхмурiшому степовому штатi, де дме вiтер й мигтять зорi над амбарами, фарами, барами, парами, й усе навкiл — мерзоття, гнилизна, вмирання.

8.

Я доклав усiх старань, пане суддя, щоб розв'язати проблему "кавалерiв".

Ви не повiрите, та каюсь, я навiть почитував мiсцеву газету, "Бердслейську зорю", де була рубрика "Для Юнацтва", щоб з'ясувати, як менi себе вести! "Порада батькам. Не вiдлякуйте молодих друзiв вашої доньки. Припустимо, вам важкувато усвiдомити, що тепер хлопчики бачать її привабливою. Для вас вона все ще маленька дiвчинка. Для хлопчикiв-бо вона чарiвлива й забавна, вродлива й весела. Їм вона подобається. Сьогоднi ви робите значнi оборудки в вашому директорському кабiнетi, вчора ви були попросту гiмназист Джим, що носив пiдручники Дженнi. Пригадайте-но! Хiба вам не хочеться, щоб ваша донька тепер в свою чергу знаходила щастя в захопленнi нею вподобаних хлопчикiв? Невже ви не хочете, щоб вони разом вiддавались здоровим забавам?" Здоровi забави? Мiй боже! "Чому ж вам не поглянути на цього ома та Джона, як на гостiв у себе вдома? Чому б вам не завести бесiду з ними? Змусити їх розговоритись, розсмiшити їх, дати їм вiдчути себе вiльно?" Заходь швиденько, оме, До мого публiчного дому! "Якщо вона порушує правила, не робiть їй скандалу в присутностi її "спiльника". Хай вона зазнає тягар вашого незадоволення в чотири ока, й нехай припинять її кавалери вважати, що вона є донькою старого людожера".

Перш за все, старий людожер склав два списки — один "абсолютно заборонений", другий — "неохоче дозволений". Абсолютно забороненi були виїзди з кавалерами — вдвох, або з iншою парочкою, або з двома парочками (наступний крок вiв, звичайно, до масової оргiї). Їй дозволялось зайти в молочний бар i там побазiкати й похихотiти з якимись-там зайшлими молодиками, поки я чекав у возi на деякiй вiдстанi. Сказав їй, що якщо її групу запросить соцiально прийнятна група з чоловiчої приватної гiмназiї (яка звалась Бутлерiвська Академiя для Хлопчикiв) на щорiчний бал (пiд наглядом учителiв та їх жiнок), я готовий розглянути питання, чи може вона вдягтися в перше бальне плаття (повiйне, рожеве — в якому тонкорука тринадцятирiчна або чотирнадцятирiчна дiвчинка виглядає як фламiнго). Крiм того я обiцяв, що влаштую вечiрку в нас удома, на яку їй вiльно буде запросити найгарнiших з подруг й найдостойнiших з гiмназистiв, з якими вона на той час познайомиться на бутлерiвському балi. Але я запевнив її, що поки панує мiй режим, їй нiколи, нiколи не буде дозволено пiти з розпаленим хлопчиськом до кiнематографа чи обнiматися з ним в авто, або зустрiчатися з кавалерами на вечiрках у подруг, або вести за межею чутностi довгi телефоннi розмови з молодиками, навiть якщо вона збирається "тiльки обговорювати його стосунки з одною моєю подругою".

Вiд цих заборон i обмежень Лолiта лютилась, лаяла мене паскудним шахраєм i ще гiршими словесами, — й менi врештi-решт урвався б терпець, якби я не збагнув раптом, до солодкого мого полегшення, що злостило її не те, власне, що позбавляю її того чи iншого задоволення, ба позбавляю — загальних прав. Я, бачте, зазiхав на умовну програму життя, на загальноприйнятi розваги, на "речi, якi належить робити", на отрочеську рутину; адже нiчого не є консервативнiшого за дитину, особливо дiвчинку, хоч яка вона там є найказковiша, бiлява, рожевато-руда нiмфиня в золотiй димцi жовтневого вертограду.

Не берiть моїх слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тiєї зими (1948-1949р.) Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в непристойне дотикання з хлопчаками. Як-бо я уважно не стежив за її дозвiллям, весь час траплялось, звичайно, незрозумiле спливання часу, яке вона заднiм числом важилась заткнути через аж надто мудрованi пояснення; й, звичайно, моя ревнiсть раз-у-раз чiплялась поламаним кiгтем за найтоншу тканину нiмфетчиного вiроломства; та я вкрай наявно вiдчував, — i нинi можу поручитись за правильнiсть цього почуття, — що не варто було серйозно побоюватись. Я так вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужської статi статистiв, якi миготiли десь на задньому планi, але тому, що менi ставало "бiльш нiж очевидно" (улюблений вислiв моєї тьотi Сибiлли), що всi варiанти старшокласникiв вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вже вiд можливостi тримати ручку сусiдки в темному кiно, до самовдоволеного насильника з чиряками та посиленим до гонкової потужностi самоходом — однаково вiдражали мою досвiдчену малу коханицю. "Мене нудить вiд хлопчикiв i горобчикiв", начеркала вона в пiдручнику, й пiд цим рукою Мони (Мона має тепер з'явитись ось-ось): "А як щодо Рiґґера? " (Йому також час з'явитись).

Тому є так знебарвленi в моїй пам'ятi тi хлопцi, яких менi доводилось бачити разом з нею. Iснував, наприклад, Червоне Светро, який одного чудового дня — першого дня, коли випав снiг — провiв її до дому. З вiкна вiтальнi я назирав за тим, як вони наостанок розмовляли бiля нашого ґанку. На нiй було перше її пальто з хутряним комiрцем; коричнева капелюшка вiнчала люблену мною зачiску, — рiвна чубка спереду, завитки з бокiв, i натуральнi локони ззаду — її потьмянiлi вiд вогкостi мокасини й бiлi шкарпетки здавались ще бiльш неохайними, нiж завжди. Вона звичаєво тулила до грудей свої книжки, говорячи або слухаючи спiврозмовця, а нiжки її весь час жестикулювали: вона то наступала лiвою на пiд'єм правої, то вiдсувала п'ятку назад або ж схрещувала щиколотки, гойдаючись трохи, начорно намiчала кiлька крочкiв, — i починала всю серiю знову. Iснував Вiтронепробивний, який якось у недiлю розмовляв з нею проти ресторану, мiж тим як його мати й сестра важились мене втягнути, щоб нi-про-щось побазiкати; я волочив ноги й оглядався на свою єдину любов. У неї вже розвилась не одна традицiйна манiрка, як, примiром, ввiчливий спосiб молодої панночки показати, що вона буквально "скорчилась" вiд смiху: схиливши голову й усе ще iмiтуючи безпомiчний регiт, вона вiдступила на декiлька крокiв (чуйна до мого вже зову) й за тим повернулась i рушила по напрямку до мене, зi згасаючим усмiхом. Я багато бiльше любив (можливо, тому що це нагадувало менi її першу незабутню сповiдь) — її манеру зiтхати ("ах, мiй боже!") з жартiвно-мрiйливою покiрнiстю долi, або промовляти довге "Ах, нi!" низьким ричущим голоском, коли удар долi вже грянув. Та понад все менi подобалось дивитись на неї — як ми вже заговорили про жести та юнiсть, — коли вона, бувало, колесила назад i вперед по Теєрiвськiй вулицi на своєму новому роверi, що також бачилось привабним i юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в знеможенiй позi, поки швидкiсть виснажувалась. Зупинившись бiля поштової скриньки, належної нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал, вилучений звiдти, сувала його назад, прижимала кiнчик язика до куточка верхньої губи, вiдштовхуючись ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi й свiтла.

В цiлому вона нiбито краще пристосувалась до свого оточення, нiж я в свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi, як зап'ястки, примхливостi поведiнки, якими вона наївно щиголяла взимку в Калiфорнiї. Хоч я нiколи не мiг звикнути до тiєї постiйної тривоги, в якiй б'ються нiжнi серця великих грiшникiв, я вважав, що в сенсi захисного кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при вiкнi на своїй кабiнетнiй койцi пiсля короткої сесiї обожнювання й розпачi в холоднiй спальнi в Лолiти, й пригадуючи подiї завершеного дня, я стежив за власним закрадливим обрисом, я не просто проходив перед розпаленим оком моєї уяви.