Джонатан Свіфт - Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я знову буду вільний, хоч сказати, як це станеться або скласти більш-менш реальний план втечі я не міг. Корабель, яким я приїхав, був перший бачений біля цих берегів, і король суворо наказав витягати на берег усяке судно, яке будь-коли з'явиться, і разом з екіпажем та пасажирами приставляти його возом до Лорбрелгреда. Йому дуже хотілося знайти жінку однакового зі мною зросту, з якою я міг би мати дітей. Але я волів би померти, ніж зганьбити себе, залишивши нащадків, що жили б у клітках, немов приручені канарки, а потім їх, мабуть, ще й продавали б, як дивину, на втіху місцевим вельможам. Правда, зі мною поводилися вельми ласкаво: я був улюбленцем великого короля та королеви й утіхою всього двору, але щось у цьому ставленні ображало мою людську гідність. Я ніколи не міг забути залишеної дома сім'ї. Мені хотілося жити серед людей, з якими я розмовляв би як рівний, і ходити по вулицях та полях, не боячись, що мене розчавлять, мов жабу або маленьке цуценятко. На щастя, моє визволення настало скоріше, ніж я того сподівався, і в досить незвичайний спосіб, про що я зараз докладно й правдиво розповім.

Я прожив уже два роки в тій країні; на початку третього року мені з Гламделкліч довелося супроводити короля й королеву в подорожі до південного узбережжя держави. Мене, як я вже казав, звичайно возили в дорожній скриньці, що являла собою дуже зручну кімнату в дванадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі я наказав підвісити на шовкових нитках гамак, що послаблював струси, коли слуга іноді, на моє бажання, віз мене перед собою на сідлі, а також часто правив мені в дорозі за ліжко. У стелі, над самим гамаком, тесляр на моє прохання випиляв отвір з квадратний фут завбільшки для доступу свіжого повітря в спеку; цю продухвину я міг, коли хотів, затуляти лядою, що ходила в жолобках.

Діставшись кінцевої мети нашої подорожі, король вирішив відпочити кілька днів у своєму палаці біля Фленфласніка - міста миль за вісімнадцять від узбережжя. Гламделкліч і я дуже потомилися; я трохи застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в своїй кімнаті. Мені кортіло побачити океан, бо тільки ним я міг би втекти звідти, коли це мені взагалі судилося. Удавши з себе зовсім хворого, я попросив пустити мене до моря подихати свіжим повітрям у супроводі одного пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Гламделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як ревно плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із скринькою і за півгодини приніс на скелястий морський берег. Там я звелів йому поставити скриньку на землю, підняв одну з віконних рам і сумно задивився на море. Я ще почував себе погано і сказав пажеві, що хочу трохи подрімати в гамаку, сподіваючись, що мені полегшає. Я ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб я не застудився. Незабаром я заснув, а паж - так я припускаю - не передбачаючи ніякої небезпеки, подався шукати пташині яйця між скель; я й раніше із свого вікна спостерігав, як він шукав їх і знаходив по одному чи по два в розколинах. Не знаю, чи й справді воно було так, але раптом я прокинувся від того, що хтось сильно сіпнув за кільце, прикріплене до верхньої дошки скриньки, щоб її легше було носити. Далі я почув, що скриньку підняло високо вгору й помчало вперед з неймовірною швидкістю. Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом скринька стала плавно погойдуватися. Я раз у раз кричав, скільки вистачало голосу, але все було марно. Визираючи у вікно, я бачив тільки небо та хмари. Над головою я чув шум, неначе лопотіння крил, і помалу почав усвідомлювати собі весь жах становища, в якому опинився; я зрозумів, що якийсь орел схопив мою скриньку дзьобом за кільце і тепер летить, щоб з висоти скинути її на скелю й розбити, немов черепаху в її шкаралупі, а потім витягти моє тіло й пожерти його. Адже птахи ці дуже розумні й мають надзвичайно гострий нюх, що дозволяє їм на далекій відстані знаходити поживу, приховану краще, ніж був прихований я за дводюймовими дошками.

Незабаром я помітив, що шум подужчав, удари крил почастішали, а моя скринька заколивалася, неначе вивіска на стовпі в буряний день. Я почув, як орла (я певний, що то орел ніс у дзьобі мою скриньку) кілька разів щось ударило з великою силою, і враз я полетів униз так швидко, що мені аж дух забило. Сплеск води, оглушливіший, ніж ревіння Ніагарського водоспаду, зупинив моє падіння. На хвилину мене огорнула цілковита темрява, а далі скринька почала підійматися, і крізь верхні шибки вікна замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море. Моя скринька через вагу мого тіла та речей, що були в ній, а також широких залізних пластин, якими вона скріплена по чотирьох кутках зверху та знизу, занурилася футів на п'ять у воду. Я й досі вважаю, що за орлом, коли він ніс мене, погналися інші орли, між ними зчинилася бійка за здобич, і він, боронячись від нападу, випустив мене з дзьоба. Завдяки залізним пластинам на споді скриньки (вони були найміцніші) вона зберегла рівновагу під час падіння і не розбилася, коли вдарилась об воду. Всі частини в ній були добре припасовані, двері ходили не на завісах, а підіймалися та спускалися по жолобках, і це робило скриньку такою щільною, що в неї майже не пройшло води. Я через силу зліз із гамака, наважившися попереду відсунути вже згадувану ляду в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, бо вже мало не задихнувся.

Як хотілося мені тоді знову бути з моєю любою Гламделкліч, від якої я опинився так далеко всього за одну годину! І, правду сказати, серед моїх власних злигоднів я не міг не пожаліти свою бідну нянечку, що мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши ласку королеви та своє становище при дворі. Навряд чи багато мандрівників бували в тяжчій скруті й розпачі, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що