Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

келихи, сів навпроти. На кілька хвилин запанувала мовчанка; гості й господар смоктали через соломинки освіжаючий напій, ніхто не наважувався почати розмову першим.

— Помовчимо, оговтаємося з дороги, — пожартував Гріні. — Хоч мені здається, починати слід вам. Ви зважилися на візит самі, без запрошення. Вибачайте, я просто не готовий.

— Але ж ви сказали, що давно чекали на нас, — невпевнено озвався Енріке. — Отже, ці відвідини не така вже й несподіванка.

— Авжеж, не заперечую, — у тому ж грайливому тоні відповів Гріні. — Дещо пізніше я доведу, що казав правду. Але перше слово гостям.

— Добре, не будемо хитрувати! — рішуче мовив Чезі. — Коли ми вже зібралися разом, то сьогодні мусить відбутися одверта розмова. Джордж, ви можете відповісти на одне питання: як вам пощастило двічі обіграти нас? І чим ви допомогли вашим братам, що також відібрали в нас чотири очка?

— Отак зразу карти на стіл! — сміючись, мовив Гріні. — Знаєте, Чезі, я навіть розгубився. Але постараюся вам відповісти. Все-таки в мене великий тренерський досвід. Ви ж у курсі: мені пропонують збірну країни. Я помітив у грі вашої команди то, що не давалося іншим. Оце й увесь секрет.

Чезі зітхнув, подивився на брата, знову перевів погляд на господаря:

— Джордж, не розповідайте нам байок, залиште їх журналістам. Ми завітали до вас не теревенити, а для серйозної, ділової, підкреслюю — ділової розмови. Запевняю вас: жоден, навіть найгеніальніший тренер не зможе обіграти нашої команди, коли тільки…

Він затнувся, а Гріні швидко перепитав:

— Що — коли тільки?

— Ось тут я б хотів почути відповідь од вас. Розумієте, Джордж, усе ж головним у цій грі залишаюся я. І мені цікаво знати, як далеко проникли ви у нашу, точніше — в мою таємницю.

— Тоді дозвольте мені почати здалеку…

Гріні знову наповнив майже спорожнілі келихи, поклав на столик коробку дорогих сигар, запропонував гостям, запалив сам і зручніше вмостився у фотелі, уважно вдивляючись у молодшого Манету, немов хотів загіпнотизувати його.

— Уявіть собі, Чезі, ми давно знайомі з вами, — неквапно почав він. — Але так, однобоко. Я дуже добре знаю вас, ви мене — ні. Я вчився на першому курсі, ви — на третьому. Вже тоді ви були знаменитістю. В межах університету, звичайно. Я з насолодою слухав ваші студентські доповіді, їй-право, не перебільшую, — з насолодою. Особливо про телепатію, про обмін думками. А надто, — Гріні зробив наголос на дальших словах, — про можливості читати чужі думки. Приховано й на відстані. Скажу чесно: було до біса цікаво! І тепер я здивований, до краю здивований, що ви подарували свій геній футболу. Не вартий він такого відкриття, повірте мені! Хоч тоді, студентом, я думав: от би застосувати все це в нашій команді!

Брати ледь помітно зблідли, тривожно перезирнулися: постріл влучив у ціль. Молодший Манета навіть не припускав, що Гріні так багато про нього знає.

— Ваша ідея з відеомагнітофоном, — вів той далі, — також блискуча. Прийміть за неї щирі поздоровлення від мене н моїх колег. Ми залюбки перейняли досвід. Тільки ящики в нас абсолютно різні. Ваш — продукт думки генія, наші — звичайний ширвжиток.

Господар зробив паузу, щоб гості могли оговтатися. Чезі було парко на прохолодній веранді, він витирав лоба хусточкою і не випускав з рук келиха, де танули студені крижинки. Енріке видавався зовні спокійнішим, що напевне потверджувало: провідна роль належить молодшому братові, старший тільки здійснює його задуми.

Зрештою Чезі мовив:

— Можливо, ви де в чому й маєте рацію, Джордж. Та в конструкції апаратів нема принципової різниці, у мене теж ширвжиток…

— З десятком кнопок на кожній ручці. — уточнив Гріні. — Пам’ятаєте, ви пояснили якось журналістам: власне, мовляв, удосконалення, щоб легко переходити на великі, середні, загальні плани. Чезі, любий, для цього вистачить і чотирьох кнопок. У вас — десять на кожній ручці. І в кожній команді по десятеро польових гравців. Щоправда, доки все це настроїш, минає хвилин із п’ятнадцять, але то байдуже. Ну-ну, не треба, Чезі! Випийте ще соку, розстібніться. Тут нема жінок…

Гріні ввімкнув вентилятор під стелею, широкі лопаті безшумно закрутилися над ними.

— Не знаю, казати далі чи ні. Ви надто розхвилювалися.

— Нічого, це від спеки, вже минулося, — відповів Чезі. — Мені самому цікаво, як далеко сягнули ваші відкриття.

— Гаразд. Я певен, що ви контактуєте футболістів, своїх і суперника. Але, як ото було і в нашому знайомстві, однобоко. Ваші хлопці знають наміри суперника: куди піде, кому хоче зробити передачу. Ось чому вони так вправно перехоплюють м’яч. Інколи ви контактуєте з своїми гравцями Енріке. Він веде їх в атаку, підказує раціональний план. Тому й не розлучається з шапочкою-талісманом, — Гріні всміхнувся, — навіть якщо зненацька загубить її. Є запасна.

— Але ж про все це можуть здогадатися й інші! — схопився Чезі, й було в його вигуку стільки сумовитого відчаю, що старший брат мимоволі здригнувся.

— Сумніваюся, — поблажливо схилив голову Гріні. — Адже у футболі, принаймні нашому, всього два інженери. Ви та я. Щоправда, вони є на трибунах. Але ті не страшні. Ті приходять просто дивитися матч, відпочивати. Вони не замислюються, чому переміг я чи Енріке. Це їм пояснять Соді да Сільва і його колеги. Отже, вам слід стерегтися тільки мене.

— Добре, останнє питання: що допомагає вам нейтралізувати дію мого ящика? Адже не заземлюєте ви своїх футболістів?

— О, ви підказали що один спосіб. І дуже непоганий: пропустити тоненьку дротинку від ноги через шип бутса, — Гріні засміявся. — Але свої методи протидії я збережу в секреті. Я знав, проти чого треба боротися, і знайшов захист. Скажу тільки одне: я можу протистояти вам навіть на вашому стадіоні. В цьому ви переконалися… А тепер