Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

class="book">— Як хочете, — сказав він. — Якщо ви довіряєте своїм жерстянкам більше, ніж мені, я умиваю руки.

— Але чим ви обгрунтуєте свою впевненість, що вони придатніші за інших? — запитав голова комісії.

— Я довго розмовляв з кожним, — відповів Лікі і замовк.

І кандидатів прийняли. Ні, не тому, що комісія повірила Лікі. На неї натисли зверху. По-моєму, у Раді міркували так: у комісії все одно нічого не виходить. Може, вийде у Лікі? Всі кандидати блискуче витримали переліт. Ніяких відхилень від норми. Зрозуміло, після повернення на них накинулися біологи та психологи.

— Скелі, чорні скелі астероїдів. Вони як Гімалаї. Правда ж? І, якщо придивитися, там блукають стада слонів, ширяють беркути, — відповів один, коли його попросили поділитися враженнями про відвідання астероїда.

— Світлі цяточки у темряві. Вони як ласкаві вогники, що мерехтять подорожньому в непогожу ніч. — Так другий розповідав про зорі.

— І якщо довго дивитися на зірки, вони починають тихо дзвеніти, переливатися звуками, і звуки ці сплітаються в гармонійну величну мелодію Всесвіту, — додав третій.

— Відтворити у барвах порожнечу, — захлинався від захоплення четвертий, — завдання титанів.

Так, вони не боялися космосу. Космос був для них джерелом натхнення. У буденному, звичному бачили вони незвичайні речі, і космос був добрий до них. Це були люди мистецтва. Маючи справу з наукою, вони водночас писали, малювали, складали музику. Їх не лякала думка, що хтось уже розв’язав поставлені перед ними проблеми.

Розв’язуючи ці проблеми, вони одночасно творили. А кожен витвір мистецтва неповторний, чи то створений він у космосі, чи на Землі. Твори мистецтва не старіють. Хіба не так? Крім того, Лікі зумів переконати їх, що в космосі, вдалині від тривог і хвилювань земного життя, вони зуміють створити шедеври.

— І вони справді їх створили? — несміло запитала дівчина.

— Не знаю, — усміхнувся Зорін, — адже я не фахівець. Був, звичайно, галас навколо привезених ними творів, але, я гадаю, найшвидше через те, що вони створювали їх у космосі. А все ж таки машин-художників, машин-композиторів, машин-літераторів так і не винайшли. Чи не так? — звернувся він до юнака.

Той мовчки схилив голову.

— Земля — вона дитя космосу, — задумливо сказав Зорін, — як і інші зірки, планети. А всі діти однієї сім’ї мають спільні риси. Треба тільки вміти бачити їх, і тоді навіть неживі світи стануть простішими, земнішими чи що. Ось, наприклад, — він кивнув на хаос кам’яних брил, які вкривали схили хребта. — Подібне я бачив на Ганімеді.

— А зелень, океан?

— А ви бачили вогняні хвилі на поверхні зірок? Зелені хмари Юпітера? — запитанням на запитання відповів він. І додав, подумавши: — Я спрощую, звичайно, але… Не кожен побачить схожість у здавалось би не- схожих світах. А вони можуть. Творці, мрійники, фантазери. Чого не бачить око, доповнює фантазія. Отож, юначе, недосить бути молодим, енергійним, досвідченим. Хоч і це, звичайно, непогано. Правда ж? Юнак мовчав.

— А ви, — несподівано втрутилася дівчина, — ви теж займалися творчістю? Там у космосі? Як вам удалося вціліти?

— Я складав вірші. Погані, звичайно. Сам їх соромився і тому нікому про них не говорив. Вважав несолідним для космольотчика бавитися казна-чим. Але творив у вільний від вахти час. Диктував. І відразу ж витирав написане…

— А отой штурман, — спитав я, — що першим привів корабель із хворим екіпажем? Він теж писав вірші?

— О-о-о. То був справжній творець. Уже тоді. Та ви, мабуть, слухали його симфонію, — ту, як її… Знаєте? У лілових тонах?

Попереду заблищала гладінь океану.

— Чистісінько, як дзеркальні поля Сатурна, — пробурмотів Зорін.

Леонід Панасенко
СЛІДИ НА МОКРОМУ ПІСКУ

Крутійство продюсера починало бісити.

— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти вашого варіанта… Ні, я не ворог собі. Навпаки, я бережу свою репутацію…

Голос продюсера огортав телефонну трубку, вона стала враз слизькою, мов гадюка, і в письменника з’явилося бажання пожбурити її геть!

— Йдеться про малесенький епізод, містере Дугласе, — вкрадливо нашіптувала трубка.

— Уявіть, що оповідання — це дитина, так часто кажуть, — він із сумом, відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славненький хлопчик років на п’ять—шість. При нім усе — руки, ноги, він надзвичайно гармонійний. Епізод, про який ми говоримо, — ручка, що затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..

Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тонкі прохолодні звуки засяяли на давно не стрижених кущах, ніби краплі роси.

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на металевого коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли і розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів через триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і розвівався чуб… Було!

Злість на продюсера минула. Чоловік він не дурний, але страх набридливий. Певніше — нудний. Про силу розуму він, може, й має якесь уявлення, але що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, який добре знає шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби лихі спогади, спокійна вода. Так було тут щоранку. Та сьогодні сонце, либонь, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням і холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від утіхи, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далеч відкривалася по обидва її береги, й стало чути, як падає листя.