Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

володар звертатись до Урана, бо знав, що в царстві вічності всі стануть вільними і рівними, а Зевсові страх не хотілося віддавати владу у руки блакитного неба. І ще одна думка не давала спокою володареві: а що, як олімпійці щезнуть при сяйві Урана? Адже не він породив їх, як невмирущих титанів, а творець часу — Кронос?!

І задумав Зевс злочинну справу. Збагнув Прометей, що віднині не буде миру між ними, бо щирість мудрого титана стала на заваді честолюбству гордовитого бога.

А задумав олімпійський повелитель ось що. Вирішив він створити з праху земного людей, які б жили на землі, обробляли її і поклонялися богам, тремтячи перед їхньою могутністю. А розум і душа тих людей, вся їхня творча сила повинні належати олімпійцям. Доки житимуть ті люди, а житимуть вони вічно, бо вічна мати-Гея, доти молитимуться люди своїм володарям, пам’ятатимуть про них, годуватимуть їх своїми творчими силами. Так захотів Зевс постати над часом, обдурити його всепроникаючий потік марою вічності.

Він здійснив свій задум. І сповнилася земля міріадами людей. Вони будували собі житла з каменю та дерева, полювали на мирних колись тварин, проливали кров, віддаючи її в жертву богам. У світ ввійшла смерть, а з нею відплата. Грізні Еринії почали гуляти над землею. Буття стало кільцем замкненої муки, з якого не було виходу. Люди народжувалися і вмирали, не знаючи ні тайни свого народження, ні мети життя. Страх перед богом тримав їх у нескінченному полоні терпіння і байдужості.

І збагнув Прометей, що ніколи не настане на землі час Урана, ніколи більше не почує мати-Гея голосу вільних титанів, якщо не повстати супроти волі жорстокого Зевса. Лише він один знав, що можна вчинити, лише Прометей бачив вихід з колеса невмолимості.

Створив мудрий титан інших людей і дав їм у груди небесний вогонь невмирущості, спадок древнього Урана. І пішли ті люди у світ, стали жити поміж людьми Зевса. Зазвучали над землею пісні, почувся сміх, попливли кораблі до далеких країв, шукаючи тайну, задзвеніли струни арфи й кіфари, почувся творящий стук молотка, народилася в серці надія на грядущу волю, зародилося зерно сумніву у всемогутності богів.

Розпалився Зевс гнівом і покликав Прометея до себе.

— Навіщо дав ти людям вогонь? Чому порушив мою волю володаря світу?

— Ти перший порушив нашу угоду, — сміливо одказав титан. — Ти обіцяв покликати на землю Урана, щоб повернути вік свободи. А замість того ти створив покірних істот — довічних рабів, з яких п’єш сили і снагу для власного буття! Ти став на шлях злочину, Зевсе, і відплата гряде!

— Не турбуйся за мене, — гордо сказав Зевс. — Подумай краще про власну долю. Ти порушив мій закон і матимеш страшну кару, щоб сама вічність здригнулась перед моїм гнівом.

— Я знав про кару, — спокійно мовив Прометей, — і свідомо йшов на неї. Проте ти забуваєш, Зевсе, що я невмирущий, отже й кара моя буде не довічна. Я витерплю всі муки, всі тортури й наруги, але настане час і я поверну собі волю…

— Як? — засміявся Зевс зневажливо. — Хто допоможе тобі в моєму царстві, де кожен атом слухає мого закону?

— Це — тайна, яку тобі ніхто не відкриє. І коли вдарить дзвін урочого бою, ти щезнеш, як мара, Зевсе, бо не захотів відкрити серця свого безкінечному Урану.

— Я всемогутній, — пихато скрикнув Зевс. — Я невмирущий.

— Твоя невмирущість — ілюзія. Вона — лише міф, вигаданий для світу, щоб люди годували тебе амброзією молитви і мислі. А насправді ти безсилий…

— Чому?

— Бо раб світу, віддзеркаленого на хвилях часу. Зв’язавши себе із царством, ти раб царства. Свобода — то відмова!

— Від чого? — грізно запитав Зевс.

— Від всього. Навіть від себе. Зв’язуючи себе з чимось, ми неминуче вмираємо. Смерть — розплата за придбання. Відмовляючись від усього — ми невмирущі. Я ніколи не вмру, бо віддаю свою невмирущість людям. А ти — грабіжник людського духу, а тому несеш в собі власний кінець. Коли люди повстануть — тебе не буде!

— Цього не станеться! — люто сказав Зевс. — А ти сконаєш у самотині на краю світу, де тебе не побачить око людини!

І звелів Зевс прикувати титана у найвищих горах, недосяжних для людей.

Минають віки, тисячоліття. Прометей непокірний. Ні хитрість олімпійського володаря, ні муки й тортури не примусили його відкрити таємницю падіння богів.

Багато міфів пустили у світ жерці деміургів-творців. Багато брехливих ідей та мрій посіяли зерна ілюзій в душах героїв. І віддавали діти Прометея полум’я духу та прагнення розуму для чужої мети, для даремних дій, вигідних олімпійським богам. Знав світ про заповіт Прометея, знав, що має з’явитися дивовижний герой, який подолає в борні драконів Хаосу і визволить Прометея від вікових кайданів. Ось чому жерці створили міф про Геракла, повідомивши людям, що такий герой уже був і нема чого чекати його знову. Це — найбільша брехня олімпійців. Геракл гряде. Він — то нащадок титана, який збагне древній заповіт і проб’є отвір в скелі часу, об’єднавши наш світ з невимірними володіннями Урана.

І тоді зітхне Прометей, звільниться від кайданів, які він обрав добровільно, віддавши вогонь свого розуму для визволення людей…

ПРОЩАННЯ

Слухає Геліона Гіпатія, і згадується їй тужливе обличчя Великого Нага, і розуміє вона багато втаємничених символів книг і пісень, міфів і легенд, які ввійшли в її душу з дитинства. Так, так, скрізь розсіяно іскри вогню Прометея, від далекого Гімавата до гір Еллади. Скрізь діти титана шукають виходу з кола часу. Тяжка дорога, але радісно знати, що Сини Прометея є в світі і що вони невмирущі. Як об’єднати їх? Коли це станеться?

Обличчя Геліона суворе й тривожне.

— Чи зрозуміла міф, Гіпатіє?

— Я збагнула, що це — лише символи справжніх подій. Відкрий мені приховану суть, Геліоне.

— Вільні титани —