Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

їжі, що неодмінно заслужила б похвалу Мамки. Попри надмір залицяльників коло неї, вона ще ніколи не здавалася сама собі такою нещасливою. Скарлет не розуміла, чому, але всі її вчорашні плани щодо Ешлі зазнали краху. Вона приманила цілу купу кавалерів, тільки не Ешлі, і ті страхи, що доймали її вчора ввечері, ожили знову, примушуючи серце то шалено калатати, то завмирати, а щоки то наливатися рум’янцем, то полотніти.

Ешлі навіть не пробував приєднатись до гурту її залицяльників, а вона не те що не могла перемовитися з ним наодинці, але взагалі ледве тільки привіталась. Вона тоді якраз вийшла в садок за будинком, і він підійшов до неї, однак під руку з Мелані, яка зростом сягала йому лише до плеча.

Мелані, невеличка й тендітна поставою, скидалася на дівчинку, що вирядилась у широкий материн кринолін; це враження ще й посилював несміливий, мало не переляканий вираз її великих карих очей. Темне хвилясте волосся було так нещадно забране на потилиці під сітку, що ані пасемка не лишилося на волі, і ця темна маса, з якої тільки довгий кучерик спадав посеред чола, робила її обличчя схожим на серце. Трохи занадто вилицювате й загострене до підборіддя, це сором’язливе лице було на свій лад приємне, хоч вона й не вдавалася ні до яких жіноцьких штучок, аби приховати його негарність. Мелані здавалася - та, власне, й була - простою, як земля, доброю, як хліб, чистою, як джерельна вода. Але попри всю пересічність і мініатюрність постаті цієї сімнадцятирічної дівчини, була якась спокійна гідність в її рухах, через що вона ставала дорослішою за свої літа й по-своєму привабливою.

На ній була сіра сукня із органді з атласним поясом вишневого кольору, рясні складки й оборки якої приховували ще не зовсім сформовану її підліткову постать, та жовтий капелюшок з довгими вишневими стрічками, що кидали рожевий відсвіт на її блідувате обличчя. Побіля її карих очей, прозорих, мов гладінь лісового озера взимку, коли пожовкле листя проглядає крізь товщу спокійної води, поколихувалися прикріплені до вічок сітки на голові важкі й подовгасті золоті дармовиси.

Вітаючись зі Скарлет, Мелані сором’язливо усміхнулась до неї і похвалила її зелену сукню, але Скарлет насилу спромоглася на якусь там чемну відповідь, так шалено їй кортіло поговорити наодинці з Ешлі. А по тому Ешлі весь час сидів на ослінчику біля ніг Мелані, віддалеки від решти гостей, і тихенько розмовляв з нею, всміхаючись тією своєю мрійною усмішкою, яку Скарлет дуже любила. До того ж від цієї його усмішки Мелані так розпроменилася, що зробилась майже гарненькою, чого навіть Скарлет не могла не визнати. Коли Мелані дивилась на Ешлі, її простацьке лице світилося внутрішнім світлом, і якщо коли-небудь любляче серце можна було розпізнати по очах, то це саме у випадку з Мелані Гамільтон.

Скарлет намагалася не дивитись на них двох, але не могла, і після кожного чергового погляду в той бік подвоювала свої зусилля, аби виглядати відчайдушно веселою зі своїми кавалерами - вона дражнила їх, сміялася, підпускала сміливі дотепи, а відповідаючи на їхні компліменти, так закидала голову, аж сережки танцювали у вухах. Скарлет сто разів повторювала: “Дурниці!”, заявляючи, що в їхніх словах ні краплини правди і що вона ніколи не повірить жодному слову з чоловічих уст. Але Ешлі начебто зовсім не помічав її присутності. Він бачив лише Мелані й говорив із нею, а та дивилася на нього, схиливши голову, і вся пашіла радістю, що він обрав саме її.

Так, Скарлет була нещаслива.

Як поглянути збоку, то вона мала для цього менше підстав, ніж будь-хто. Вона, безперечно, була окрасою пікніка, об’єктом загального зацікавлення. Той захват, що вона збуджувала у чоловіків, та ще заздрість у дівочих серцях втішили б її несказанно, коли б це іншої пори.

Чарлз Гамільтон, осмілений прихильністю Скарлет, твердо посів позицію праворуч від неї, дарма що близнюки Тарлтони об’єднаними зусиллями пробували відтрутити його звідти. В одній руці він тримав її віяло, а в другій - свою неторкану тарілку з печенею і вперто уникав погляду Душки Вілкс, яка вже насилу стримувала сльози. Кейд у граціозній позі розсівся на траві ліворуч від Скарлет, часом смикаючи її за сукню, щоб привернути до себе увагу, і кидаючи нищівні погляди на Стюарта. Атмосфера між ним та близнюками помітно наелектризувалася, вже прозвучало кілька доволі образливих реплік. Френк Кеннеді метушився біля Скарлет, мов курка з єдиним курчам, раз у раз підносячи їй зі столу різні лагоминки, наче для цього не було десятка слуг. Кінець кінцем обурення Сьюлін дійшло до такої стадії, що вона знехтувала всяку вихованість і зі злістю втупилась у Скарлет. Найменша сестра, Керрін, мало не плакала, бо хоч Скарлет і запевнила її вранці у прихильності Брента, той усього лишень кинув їй: “Здоров, мала!”, шарпнув за стрічку у волоссі, а далі вже цікавився виключно Скарлет. Звичайно він бував досить уважний до Керрін, виявляючи жартівливу пошану до її особи - вона тоді відчувала себе дорослою і потай мріяла про той день, коли їй дозволять зробити високу зачіску, одягти довіу сукню і визнати Брента за свого кавалера. А ось тепер виходило, що ним повністю заволоділа Скарлет.

Сестри Манро, хоча й приховували, якої їм прикрості завдало відступництво смаглявих братів Фонтейнів, у глибині душі злостилися на Тоні й Алекса, що тислись поблизу Скарлет у надії, як тільки хто підведеться, запосісти його місце. Про своє несхвалення поведінки Скарлет сестри Манро за допомогою злегка підведених брів сповістили Гетті Тарлтон. “Безпутниця!” - такий одностайний присуд дістала Скарлет. Наче змовившись, усі три юні леді порозкривали парасольки, заявили, що дякують, вони вже підкріпилися, тоді підхопили під руку трьох молодиків, що знайшлися поруч, і висловили своє ревне бажання прогулятися до струмка й оглянути розарій та оранжерею. Цей стратегічно виважений військовий демарш не пройшов повз увагу дам, хоча з присутньої чоловічої половини ніхто його й не помітив.

Скарлет пирхнула сміхом, побачивши, як трьох кавалерів під приводом оглядин знайомих усім з дитинства об’єктів виводили поза межі дії її чарів, і стрельнула поглядом на Ешлі - чи помітив він, що сталося. Але він перебирав у пальцях крайчик поясу Мелані й усміхався до неї. Біль стиснув серце Скарлет. Вона ладна була вчепитися нігтями в це блідаве личко і роздряпати його до крові.

Відводячи очі від Мелані, Скарлет перехопила погляд Рета Батлера, що стояв трохи збоку й розмовляв з Джоном Вілксом. Він явно спостерігав за нею і в