Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

подобалось Старцеву, він, хвилюючись, завжди питався в неї, про що вона читала останні дні, і, зачарований, слухав, коли вона. розповідала.

— Що ви читали на цьому тижні, поки ми не бачились? — спитав він тепер. — Говоріть, прошу.

— Я читала Писемського.

— Що саме?

— «Тисяча душ», — відповіла Котик. — А як смішно звали Писемського: Олексій Феофілактович!

— Куди ж це ви? — жахнувся Старцев, коли вона несподівано підвелась і пішла до будинку. — Мені треба поговорити з вами, я повинен з’ясувати… Побудьте зі мною хоч п’ять хвилин! Заклинаю вас!

Вона зупинилась, ніби бажаючи щось сказати, потім незграбно сунула йому в руку записку, і побігла в дім, і там знову сіла за рояль. «Сьогодні, об одинадцятій вечора, — прочитав Старцев, — будьте на кладовищі біля пам’ятника Деметті». «Ну, це вже зовсім нерозумно, — подумав він, опам’ятавшись. — До чого тут кладовище? Навіщо?»

Було ясно: Котик пустувала. Кому, справді, спаде серйозно на думку призначити побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду? І чи подобає йому, земському лікареві, розумній, солідній людині, зітхати, діставати записочки, тинятися по кладовищах, робити дурниці, з яких сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? Так думав Старцев, блукаючи в клубі навкруг столів, а о пів на одинадцяту несподівано взяв та й поїхав на кладовище.

У нього вже була власна пара коней і кучер Пантелеймон у бархатній жилетці. Світив місяць. Було тихо, тепло, але тепло по-осінньому. В передмісті, коло боєнь, вили собаки. Старцев лишив коней на краю міста, в якомусь із завулків, а сам пішов на кладовище пішки. «У кожного свої химери, — думав він. — Котик теж химерна і— хто знає? — може, вона не жартує, прийде», — і він піддайся цій кволій, пустій надії, і вона сп’янила його.

З півверсти він пройшов полем. Кладовище позначилося вдалині темною смугою, наче ліс або великий сад. З’явилась ограда з білого каменю, ворота; при місячному світлі на воротах можна було прочитати: «Грядет час в онь же…» Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, це білі хрести й пам’ятники обабіч широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь; і навколо далеко було видно біле й чорне, і сонні дерева схиляли своє гілля над білим. Здавалось, що тут було світліше, як у полі; листя кленів, схоже на лапи, чітко вирізнялось на жовтому піску алей і на плитах, і написи на пам’ятниках були виразні. Спочатку Старцева вразило те, що він бачив тепер вперше в житті і чого, мабуть, більше вже не випаде бачити: світ, не схожий ні на що інше, — світ, де місячне сяйво таке гарне й м’яке, наче тут його колиска, де немає життя, немає й немає, але в кожній темній тополі, в кожній могилі почувається присутність таємниці, яка обіцяє життя тихе, прекрасне, вічне. Од плит і зав’ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм.

Навколо німа тиша; у глибокому смиренні з неба дивилися зірки, і кроки Старцева лунали так різко й недоречно. І тільки коли в церкві став дзвонити годинник і він уявив самого себе мертвим, закопаним тут навіки, то йому здалось, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глухий сум небуття, приглушений відчай…

Пам’ятник Деметті у вигляді каплиці, з ангелом нагорі; колись в С. була проїздом італійська опера, якась із співачок вмерла, її поховали і поставили цей пам’ятник. У місті вже ніхто не пам’ятав про неї, та лампадка над входом віддзеркалювала місячне світло і, здавалось, горіла.

Нікого не було. Та й хто піде сюди опівночі? Але Старцев ждав, і, наче місячне світло підігрівало в ньому жагу, ждав жагуче, і уявляв собі поцілунки, обійми. Він посидів біля пам’ятника з півгодини, потім пройшовся бічними алеями, із капелюхом в руці, очікуючи і думаючи про те, скільки тут, у цих могилах закопано «жінок і дівчат, які були вродливі, чарівні, які кохали, горіли вночі жагою, віддаючись ласці. Як, по суті, недобре, жартує з людини мати природа, як прикро усвідомлювати це! Старцев думав так, і в той же час йому хотілося закричати, що він хоче, що він жде «кохання, хоч би що там було; перед ним біліли вже не брили мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які соромливо ховалися в затінку дерев, відчував тепло, і ця млость ставала нестерпною…

І. немов опустилася завіса, місяць зайшов за хмари, і раптом все потемніло навколо. Старцев ледве знайшов ворота, — вже було темно, як осінньої ночі, — потім години з півтори блукав, відшукуючи завулок, де лишив своїх коней.

— Я стомився, ледве тримаюсь на ногах, — сказав він Пантелеймонові.

І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав: «Ох, не треба б гладшати!»

III

Другого дня ввечері він поїхав до Туркіних свататись. Але це, як виявилось, було незручним, бо Катерину Іванівну в її кімнаті причісував перукар. Вона збиралась у клуб на танцювальний вечір.

Довелося знову довго сидіти в їдальні і пити чай. Іван Петрович, бачачи, що гість задуманий і нудьгує, вийняв з жилетної кишені записочки, прочитав смішний лист німця-управителя про те, як у маєтку попсувалася вся замкнутість і обвалилася покривленість. «А посаг вони дадуть, мабуть, немалий», — думав Старцев, неуважно слухаючи.

Після безсонної ночі він був якийсь приголомшений, наче його обпоїли чимось солодким та снотворним; на душі було туманно, але радісно, тепло, і в той же час у голові якийсь холодний, важкий шматочок міркував: «Зупинись, поки не пізно! Чи до пари вона тобі? Вона розпещена, вередлива, спить до другої години,