Олександр Петрович Ємченко - Сам собі бог

Тоді все, що мене тут оточує, — не є по-справжньому моїм. Тому… тому я і відштовхував все, я сам… так, як і казав дід Микола….

Знову наступила пауза у розмові. Я приходив до тями, бо все, що я почув, мене приголомшило.

— То що мені робити? — спитав я через деякий час.

— Повернутися у свій справжній стан. І не переживати так, бо то є велике щастя, що ти потрапив у таке становище.

— Не розумію…

— Все просто. Люди так звикли до своїх егоістот, що вважають, що це і є вони. А у тебе великий шанс звільнитися від такої думки, а отже і почати пошук своєї внутрішньої суті. Це є по-справжньому те, чим людина повинна займатися у житті. «Шукайте Царства Божого…». Пам’ятаєш?

— А ви? Ви в змозі мені допомогти повернутися, чи не так?

— Так, — засміявся Петро Миколайович.

Потім ми сиділи мовчки. Я обдумував все, що почув. Незвичність ситуації, у яку я потрапив, вимагала напруження всього мого їства. Отже, всі, хто мене зараз оточує, зникнуть, як тільки я повернуся до свого світу. Я спитав про це Петра Миколайовича.

— Так, це правда, — відповів він. — Всі, хто тебе зараз оточує зникнуть для тебе, бо залишаться у цьому світі.

— Це щось на зразок віртуальної реальності? Все, що зі мною відбувається, відбувається тільки у моїй уяві.

— Так, вірно! Але ти не думай, що ми існуємо тільки у твоїй уяві. Це не так. Ми існуємо об’єктивно. Цей світ такий же реальний, як і той, у який ти мусиш повернутися.

— А ви?.. Я так зрозумів, що ви знаєтеся на таких речах, і у мене виникає думка, що ви можете існувати і у цьому і у тому світі.

Петро Миколайович знову засміявся.

— Як Гослодь Бог!

— Ні, це правда?

— Правда Я виведу тебе з цього світу, бо знаю міст між світами а точніше — між своїми егоістотами. Твій так званий дядя Віт, мабуть, теж знається на таких речах… Давай зробимо так. Ти вже побудь у Києві день. У тебе є де зупинитися? А наступного ранку я буду чекати тебе у лабораторії. Там ми спробуємо тебе повернути.

* * *

Дивне почуття, копи знаєш, що це твій останній день у цьому світі. Від Петра Миколайовича я йшов ніби уві сні. Все навколо, здавалося, прощалося зі мною. Треба було знайти Віталія, сказати, що я вже приїхав, і напроситися на ніч.

Я застав його на роботі. Він був приємно здивований моїм приходом. Ми майже зразу ж вийшли з контори і вирішили піти пішки, прогулятися по парку Слави над Дніпром. Виявилося, що я попав на свято. Сьогодні його донці, Ганні, виповнилося шість років, і я, звичайно ж, був запрошений…

— Після того, як гості розійдуться, ти у мене і заночуєш, — сказав Віталік, коли ми були у парку, а потім запитав: — А Інна що?

— Залишилася вдома.

— Чому?

Я йому все розповів. Потім він декілька хвилин обдумував все, що почув.

— А я? — запитав він. — Що я існую тільки у твоїй уяві? Нічого собі…

— Все не так! — запевнив я друга. — Наскільки я зрозумів, цей світ існує також об’єктивно, як і той, мій. Цей світ тільки для мене перестане існувати. Розумієш?

— Отже, тут нічого не зміниться? Тільки зникнеш ти? А це вже не мало!

Я подивився на Віталіка. Він засміявся:

— Вибач, але я не вірю! — сказав він.

— Мені також не віриться. Але так можна дійсно багато чого пояснити.

— Що саме?

— Все. Все, що з нами відбувається….

Дома у Віталіка було дуже людно. Прийшли всі близькі родичі і друзі Ганусі. Один з них, п’ятирічний Валерко, весь час кружляв біля мене. Він сидів поруч зі мною за столом, а потім просив з ним погратися. І я погоджувався…

— А знаєш? — заявив він. — Я тебе не буду називати Андрієм. Ти не Андрій.

— Невже? — засміявся я. — А як же мене звуть?

— Юрко. Ти будеш дядько Юра!

— Та що ти таке говориш! — пожурила його мати. — Тоді я тебе буду звати Іваном. Згода?

— Ні, — запротестував Валера. — Не хочу.

— А називати іншим ім’ям дядю Андрія хочеш?

— Бо він не дядя Андрій, а дядя Юра, — стояв на своєму маленький Валерка.

— Добре, Валя, — заспокоював я його маму. — Хай називає мене як хоче. Це ж дитина.

Віталік багатозначно подивився на мене.

5

У палаті лікарні було тихо. На єдиному ліжку лежав молодий хлопець. Здавалось, він спав. Поруч з ліжком у кріслі сиділа дівчина і весь час дивилася на хворого. Вона іноді розслаблялася, закривала очі і поринала у дрімоту. Але майже зразу ж прокидалася і тривожно дивилася на хлопця. Ніби все було гаразд, і ось вона вигукнула і покликала медичну сестру. Через декілька секунд у палаті з’явилася жінка у білому халаті.

— Щось трапилось. Віто? — спитала вона.

— Мені здалося, що він блимнув очима.

— Не може бути, — відповіла жінка і глянула на осцилограф. — Піду, покличу лікаря.

Вона вийшла, а Віта знову подивилася на хлопця і здригнулася. Очі у нього були відкриті, і він уважно дивився на дівчину.

— Юро? Ти мене чуєш?

— Віто? Де ми?

— Слава Богу, ти прокинувся.

— Що? Що трапилося?… У мене болить голова. Я… — Юра хотів піднятися, але не зміг.

— Лежи, не ворушися. Зараз прийде лікар.

— Лікар? Це лікарня? Чому я у лікарні?

— Ти нічого не пам’ятаєш?