Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Вибачте!

А дівчина, як і раніше, усміхалася на всі свої найбіліші зуби, явно насолоджуючись ситуацією. І мовчала. А раптом вона — німа?..

— Ми негайно йдемо, — сказав “адідас”-два, — негайно. Ще раз вибачте. Не подумайте, що ми варвари якісь, не цінуємо мистецтва. Ще й як цінуємо! Повірте, ви про це ще дізнаєтесь…

І, підхопивши дівчину під руки, вони легко пробігли галявиною, сховалися у лісі. І треба віддати їм належне: зіграли все точно, ніде не зірвалися, не пирскнули нишком у кулачок. Хоча, як розумів Вадим, дуже їм того хотілося: ситуація і справді смішною вийшла.

Йому теж варто було піти. Зараз, без дівчини, пейзаж із сосною видавався прісним і порожнім. Потім, через кілька днів, Вадим повернеться сюди — коли перегорить, переболіє випадково побаченим, зупиненим… Він узяв картон з майже готовим малюнком — хоч зараз під фарби! — піднатужився і розірвав його навпіл, а половинки кинув у траву. І нехай його звинувачують у забрудненні навколишнього середовища — це він переживе.

Але день тільки розпочався, і піддаватися хандрі не слід. Вадим вірив у власний професіоналізм, у руку свою вірив і не хотів, не вмів зізнатися, що якась дрібна — нехай досадна, уразлива, але така, що не варта болю! — пригода може вибити його з рівної колії ремесла, розслабити. Не вийшло із сосною, — сам, дурник, винен! Купився на красиве… Вийде з мостом. Часу до обіду досхочу, працюй скільки хочеш.

Не хотілося. Але видавив із себе раба — не по краплі, а разом — зібрав речі і вирушив до місточка. Надіявся, що там Вони його не чекають, пам’ятав, що поки-поки! — до тотальних дій не вдавалися, шкодили рідко, але — справедлива приказка — влучно…

Дивним було: білувате, вицвіле від спеки небо не відбивалося у воді, і річка здавалася чорною і непрозорою, текла не кваплячись, ледь-ледь, навіть нібито стояла, легко зачепившись довгими розмитими краями за верболіз на березі, за чорні палі мосту, а може статися, за невидні оку корчі на дні, що якорями увійшли у м’який мул. І — ні вітерця в полудень, щоб погнав річку вперед, зірвав із якорів, тільки плавунці-водоміри миттєво, невагомо навіть, перемішуючись скляною цією поверхнею, створювали ілюзію руху, дозволяли хвилю.

Але на картоні все це здавалося неживим, вигаданим, а не писаним з натури, хоча Вадим писав точно, намагаючись бути вірним і в дрібницях, але блакитне, зелене, чорне, коричневе не оживало під пензлем, чогось бракувало етюдикові — ну, припустимо, тих самих плавунців чи якої-не-будь іншої крихітної дурниці, але бракувало, і край, не оживала картинка, застрягла у криниці етюдника розфарбованою фотокарткою, і Вадим кинув пензлі в ящик, ліг на траву, долоні, фарбою вимазані, під голову поклавши, почав дивитися в небо. Він уже зрозумів, що нічого путнього тут не напише, не зуміє, час пакувати речі і бігти звідси, не оглядаючись. Вони перемогли.

Можливо, вперше за свої тридцять років (чи, якщо вважати “свідомий” вік, за п’ятнадцять — шістнадцять…) він думав про те, що є в його житті щось неправильне, штучне — неживе. Вибудував собі дорогу, розставив кілометрові стовпчики і йде нею, милою серцю доріжкою, нікуди не звертаючи, швидкості не перевищуючи. У сімнадцять — школа позаду, студія в Палаці піонерів. У двадцять три — Строганівку проїхали, ніде затору не вийшло, експресом неслися “зеленою” вулицею, диплом з відзнакою маємо. І далі — так же. У двадцять шість — член МВСХа, так би мовити, узаконений професійною спілкою художник, до тридцяти — дві персональні виставки, хвалебні — хоча і без гучних епітетів — статті в газетах, альбом у видавництві на підході…

Адже ж є що згадати, точить якийсь шкідливий черв’ячок з тих пір…

Давним-давно, ще в студії, саме перед вступними екзаменами в Строганівку його перший учитель — дідусь тепер, під вісімдесят йому, провідати б, а все ніколи!.. — сказав Вадимові:

— Знаєш, що погано, Вадику? Дуже швидко ти себе знайшов… Та що там швидко — з ходу… Одного тобі, напучуючи, побажаю: нехай тебе уліво-управо пошпурляе.

— Це як? — не зрозумів Вадим.

— А як з жінками… — учитель не вибирав порівнянь, не щадив юності, а можливо, навмисне примушував червоніти улюбленого учня: — Однією все життя ситий не будеш.

Пригадується, пересмикнуло тоді від скромної аналогії сімнадцятирічного юнака, чистого, як гірський кришталь, але виду не подав, запитав тільки:

— А якщо будеш?

— Тоді не уявляй себе знавцем, сиди тихенько! — Люті в учителя завжди донесхочу було, він і письма навчав так же — тільки батогом не сік. — Який ти художник, коли не кидало тебе від кохання до кохання, поки справжнє не знайшов, єдине… А до нього продертися треба.

— Могло і зразу пощастити…

— Не вірю у “зразу”! Звідки ти знаєш, що пощастило, коли порівнювати ні з чим? Я ж кажу: це як із жінками… — І додав, заспокоюючись: — Настане час — сам збагнеш. Тільки б не пізно… А чому розмову завів? Талант у тобі бачу…

Тоді запам’ятав дуже міцно одне: про талант. Завжди неприємне відкидаєш, відбираєш те, що серцю любо. Так і жив, про талант пам’ятаючи, гладенько жив. І в Строганівці ні праворуч, ні ліворуч його не кидало, йшов як ішов, і ніхто його за це не осуджував, навпаки, за приклад ставили: мовляв, яка цільність натури! Не те що в тих, хто спочатку в одну крайність упадає, потім в іншу, а в результаті — нуль без палички. І ще виправдовуються: шукаємо, мовляв, себе. Пошук, товариші, повинен бути плановим. Не сліпі кошенята — по різних кутках тикатися. Беріть приклад з Вадима Таврова! Рівняння — на маяк!

Зізнайся, маячок, гордий був цим?

Гордий, гордий, навіщо приховувати…

А що ж з певного часу сумніви стали долати? Що ж розмова ця давня з учителем із голови не йде, у подробицях пригадується? Чи світло в маяка послабло, напруга впала? Та ні, з напругою — порядок, двісті двадцять. Тільки щось світити нікому…

До речі, чому не одружився, коли вже згадувати учительську