Єжи Брошкевич - Оті з Десятої Тисячі

— Цілком можливо, — покірно згодився «Розвідник».

— А може, й не дурниці?

— Може, й ні.

Одночасно другий, тихий голос «Розвідника» ані на мить не переставав відраховувати час, який зостався до зустрічі.

Перший голос ще запитав:

— Чи не послати робота по зразки?

Алік не розчув, про що йшлося.

Лавина густішала. Все тяжче ставало орієнтуватися в просторі й регулювати глибину вогню. Алік відповів машинально: «Так, так», а коли «Розвідник» ще запитав: «Якої величини мають бути зразки? Тонна? Дві? Три?» — він так само машинально повторив: «Дві, три».

— Всього п'ять, — підсумував «Розвідник».

— Давай! — просичав Алік, люто вганяючи вогонь метальника в дедалі густішу стіну.

«Що за свинство! — думав він. — Саме тепер, коли вони близько, пропадає видимість! Саме тепер я не розгледжу їхніх сигналів,, не побачу нічого!.. А що станеться, — подумав у раптовому припливі розпачу, — коли, не бачачи й не чуючи, я торкнуся їх вогнем?»

— Що буде, коли вони попадуть під вогонь? — запитав уголос.

— Це буде кінець, — відповів «Розвідник». — Або…

— Замовкни! — крикнув Алік.

І враз поправив себе:

— Давай час.

«Ропер» слухняно вернувся до лічби:

— Три хвилини нуль секунд…

Чим виміряти вагу кожної такої хвилини? Подумайте!

— Дві хвилини п'ятдесят дев'ять… — сказав Іон.

Це були найгіркіші хвилини в Альчиному житті. Проте вона добре трималася, тож Іон нічого не помітив. А насправді це була саме та мить, коли раптом почали щезати, розвіватися, як дим, щасливі надії.

«Отже, — думала вона, — ми вже ніколи не вернемося. Не вернемося, не будемо жити, як мільярди людей, звично чи незвично, але все-таки вдало. Наші імена занесуть на меморіальні дошки Полеглих у Просторі. І це все! Але… чи справді все?!»

— Дві хвилини… п'ятдесят шість… — промовив Іон.

До зустрічі з «Розвідником» зосталося без чотирьох секунд три хвилини. Тим часом на бойовому посту космольота КБ-803 на лічильнику боєзапасу перед Алькою миготіла застережлива цифра «126». Це означало, що на бойовому космольоті КБ-803 зосталося боєзапасу лише на сто двадцять шість секунд. А це, в свою чергу, означало, що не вистачить боєзапасу на решту п'ятдесят секунд програми. Здавалося б, дрібниця, небагато.

Але ж останні п'ятдесят секунд — це двадцять п'ять ударів повного вогню, двадцять п'ять сліпучих залпів, які відкривають дорогу до волі, до «Розвідника», до життя.

Колись, ще як Алька вчилася плавати, сталося так, що всього за декілька метрів од берега їй забракло сил. Виразно бачила берег ріки, квіти, обличчя людей. Ніхто не дивився в її бік, а вона не могла навіть крикнути.

Оці три-чотири метри земної ріки стали тоді для неї цілою вічністю. А зараз? А зараз, у космічних хвилях Чорної Ріки, це був той самий кошмар, тільки в тисячу разів жорстокіший. П'ятдесят секунд… якихось п'ятдесят секунд — а так страшенно багато!

Вона вирішила триматися до останку. Намагалася звужувати вогонь. Може, пощастить щось зекономити?

А зараз вона вела вогонь згідно програми. Отже: «малий лобовий», потім «бічний», і, нарешті, — «повний».

Після кожного залпу на лічильнику боєзапасу вискакувала нова цифра — щоразу менша. Ось-ось засвітиться «нуль»…

Треба попередити Іона. Він зупинить КБ-803 і просигналить «Альфі» й «Беті», що прорватися все-таки не пощастило.

Напевне, з часом вони дістануться до «Альфи» й «Бети». Врешті-решт їхня доля буде не така вже й страшна. Іон і Алька будуть із своїми рідними і… одне з одним. А інші?! Що буде з Аліком? А насамперед: як взагалі могло так статися? Мабуть, про всю правду вони так ніколи й не дізнаються. Може, помилка в розрахунках Бази? Неточність «Розвідника»? Чи неймовірна густота цієї метеорної лавини, крізь яку вони вже не проб'ються? А зрештою, чого далеко шукати причину: мабуть, вони самі, позбавлені допомоги автоматів, надто рано розпочали операцію, витратили час і енергію, ще раз продемонстрували людську слабкість.

Алька зціпила зуби, щоб не заплакати.

Ще чотири… три постріли. Десь тут, за метеорною стіною чекає «Розвідник». Вони розминуться з ним. Алік буде даремно чекати. А що він зробить потім? Спробує наздогнати їх чи повернеться?

Ще тільки два залпи…

Алька зробила глибокий вдих — хотіла сказати Іонові, щоб зупинив космоліт.

Алік не смів навіть кліпнути. Він саме увігнав стовп вогню в густу, блискотливу лавину дрібних метеорів і чекав, не знімаючи ніг з педалей головного метальника. «Розвідник» відлічував останні секунди.

«Де ви? — розпачливо думав Алік. — Благаю вас, вийдіть на «Розвідника»! Не загубіться!»

Це був, певне, тільки обман, проте йому здалося, що голос «Розвідника» тремтів від хвилювання, коли промовляв:

— Десять секунд… дев'ять… вісім…

— По закінченні вогню негайно ввімкнути штучне тяжіння! — крикнув Алік. — На повну потужність!

— Прийнято… чотири… три… два… — відлічував «Розвідник».

Ні, голос його зовсім не тремтів.

«Коли припинити вогонь? Коли? Якщо припиню надто пізно, ніщо не захистить їх від вогню, — гарячково думав Алік. — А якщо надто рано, то не відкрию їм дороги!»

Майже непритомний від напруження, Алік чекав на останнє слово «Розвідника», — слово один, яке повинне було сповістити про появу космольотів.

«Розвідник» промовив це слово. Алік припинив вогонь.

Йому здалося, що він робить це з найбільшою точністю, на яку тільки здатна людина. І все-таки…

Зразу ж за стовпом вогню майнула тінь космольота!

Ні! Алік не помилився! Полум'я зачепило один із космольотів! Тільки зачепило, ледь лизнуло! Це була миттєва зустріч краєчка вогню і поверхні космольота. Вони ледь торкнулися — вогонь і корабель.

Але ж від вогню позитронного метальника немає захисту. Не можна торкатися його безкарно.

Космоліт, скоряючись штучному тяжінню «Ропера», летів уже до нього — просто